Розділ 33

Повітря пахло пилом і попелом.

Світ навколо них ніби забув, що існує звук.

Лише кроки — повільні, виміряні, глухі, мов удари серця у грудях помираючого велета.

Вони йшли мовчки.

Кожен ще ніс у собі залишки власної тіні — не тілом, а поглядом, що затримувався на землі трохи довше, ніж треба.

Айнель тремтіла ледь помітно, хоча не від холоду. Її луска ворушилася, вловлюючи щось невидиме — рух, дихання, погляд з-під землі.

— Вона не спить, — прошепотіла. — Вона слухає. І пам’ятає нас усіх.

Каель не відповів. Його погляд був спрямований уперед, але він ішов з тією напругою, яку відчуває мисливець, коли знає: його самого вже вистежили.

Темрява, що жила в ньому, злегка ворушилася — не як ворог, а як попередження.

«Тут щось… старіше за мене», — подумав він. І вперше за довгий час це його роздратувало.

Попереду здіймалося місто.

Мертве, розірване, але не розвалене до кінця. Воно зберегло форму, немов саме каміння відмовилось упасти.

Вікна порожніх веж дивились, як очі, що ніколи не моргали.

І було в тому щось тривожно живе.

Ліріель ступала обережно, але не зі страху — з поваги.

— Це не руїни, — сказала вона тихо. — Це… пам’ять, яку хтось змусив застигнути.

— Пам’ять, — гмикнув Аерон. — А може, пастка. Усе, що не рухається, — або мертве, або чекає, щоб вкусити.

Аріанель кинула йому погляд через плече, різкий, мов лезо.

— Говори менше, думай більше. Це місце не терпить балаканини.

Вона йшла попереду, впевнено, хоча її очі ковзали по стінах із якоюсь тривожною цікавістю.

Вона не боялася — вона оцінювала, як завжди.

І саме тоді світ змінився.

Без звуку. Без попередження.

Просто — повітря стало густішим, кольори потемніли, а десь поруч хтось тихо засміявся.

Сміх котився луною по вулицях, і тоді щось вийшло з темряви.

Спершу здавалося, що це людина — висока, у подертій мантії, з руками, довгими, мов у хижака.

А потім — рух. Різкий, неприродний. Голова повернулася не так, як має повертатися людська.

І з-під тіні каптура блиснули очі — великі, круглі, жовті, як місяць у ніч повного затемнення.

Коли він зняв каптур, стало ясно:

Це не маска.

Голова — совина.

Але не цілком — пір’я перетікало у шкіру, тінь змінювала форму, і людські риси миготіли крізь пташине обличчя, як через воду.

Коли він говорив, голос складався з двох — низького, глибокого, і другого, короткого, клацанням дзьоба.

— Ох, прийшли… прийшли мої улюблені діти, — прошепотів він. — Як давно я не чув кроків, які не повторюють мої.

Він нахилив голову набік — різко, як справжня сова.

— Ви пахнете минулим… і тим, що ніколи не повинно було статися.

Ліріель стиснула долоню, її очі на мить блиснули, але вона мовчала.

Каель дивився прямо у ці хижі очі — і вперше не був певен, кого бачить.

Страж ступив уперед. Його рухи були занадто плавними, занадто точними, майже занадто правильними, щоб залишатися людськими.

І коли він говорив далі, у темряві позаду нього ворухнулися силуети — мов чорні пір’я, що осипалися з неба.

— Я пам’ятаю їх усіх. І вас теж.

— Ми тут уперше, — холодно відповіла Аріанель.

— Уперше? — тихо, ніби задоволено, прошепотіла совина тінь. — А я вже бачив, як ви помираєте. І сміюся щоразу по-новому.

Він нахилився ближче, настільки, що вони відчули запах старих книг, пилу і попелу.

Його очі відбивали кожного з них — і в кожному відображенні рухалося щось інше. Не вони самі. Їхні можливі обличчя.

Каель не зводив погляду.

— Ми шукаємо Стража.

— А хто сказав, що ви його ще не знайшли? — відповів голос, що складався з двох.

Він зробив крок — і простір навколо нього зрушився.

Місто ніби зітхнуло.

Стали видно обличчя — на стінах, на дверях, у тріщинах каміння.

Обличчя людей, що жили тут. І всі вони рухалися. Дихали. Шепотіли.

— Я пам’ятаю їх, — промовив Страж. — Кожного. І вас теж, хоч ви цього ще не знаєте.

Ліріель зробила півкроку вперед:

— Ми ніколи тут не були.

— Ха! — він розкинув руки. — Але ви будете. Я пам’ятаю те, що ще не сталося.

Його усмішка була розрізом — надто широкою, надто людською, щоб бути безпечною.

Айнель шипіла тихо, захищаючи простір між ним і іншими.

Аріанель просто спостерігала. Її погляд — хижий, гострий, уважний.

— І що ти хочеш, Страже?

— Хочу?.. — він нахилив голову, ніби задумався, а потім засміявся, як дитина, що побачила щось абсурдне. — Я нічого не хочу. Я знаю.

— І що ти знаєш? — спитав Каель холодно.

Страж замовк.

Підійшов ближче. Занадто близько. Його очі ввібрали світло — у них більше не було зіниць, лише глибини.

— Я знаю, хто з вас перший зрадить.

Пауза.

— І хто останній залишиться стояти, коли все знову почнеться.

Ніхто не ворухнувся.

Навіть вітер замер.

— Але не хвилюйтесь, — сказав він майже ніжно. — Це не сьогодні. Сьогодні я просто хочу… поговорити.

Він опустив руку, і камінь під його пальцями затремтів.

У центрі зали повільно піднявся стіл — кам’яний, але вкритий візерунками, що пульсували, наче живі.

На ньому з’явилися чашки, з яких піднімався легкий аромат чаю — терпкого, димного, з ледь відчутною нотою кориці.

Поруч — тарелі з випічкою, що виглядала так, ніби її щойно дістали з печі: теплий мед, хрустка скоринка, запах ванілі.

Страж обвів їх поглядом, нахилив голову набік, як сова:

— Прошу, присядьте. Ви виглядаєте… виснаженими. А розмови краще ведуться за чаєм, ніж за мечами.

Його усмішка знову стала широкою — надто щирою, щоб бути справжньою.

А коли він змахнув рукою, чашки наповнилися самі.

Перед ними з’явилися видіння — минуле, змішане з теперішнім. Те, що було, і те, що буде.