Розділ 32

Земля затихла.

Не просто замовкла — притисла світ до себе, мов хижак лапою.

Каель повільно зітхнув, його голос звучав низько, рівно, але в ньому тремтів ледь вловимий відтінок гніву:

— Вона більше не слухає. Вона копіює.

Пилова фігура перед ним — точна, до найменшого руху — повторила його позу.

Холодний погляд, зосереджене обличчя, така ж тиша в диханні.

Вона була Каелем, але без хаосу — лише сувора логіка, холод і порядок.

— Так ось ким ти мене бачиш, — спокійно вимовив він. — Без серця. Без вогню.

Він зробив крок уперед.

Темрява повільно зійшла з його плечей, розтікшись по землі, наче чорна рідина, що шукає здобич.

— Доведу, що навіть хаос має закон, — сказав він і підняв руку.

Тінь відповіла.

Зіткнення двох Каелів виглядало як зустріч двох світів — тихий вибух у центрі вічної ночі.

Холод проти темряви.

Розум проти інстинкту.

Каель не кричав, не гарчав — він рухався точно, жорстко, холоднокровно, кожен його удар був вироком, не емоцією.

І коли він розбив тінь, вона не розлетілася одразу — вона розчинилася, ніби визнавши перевагу.

Каель просто витер кров із кулака і сказав тихо, без тріумфу:

— Із хаосу завжди народжується порядок. Але не навпаки.

Поруч бився Аерон. Його тінь-змія шипіла, сплітаючись навколо нього, віддзеркалюючи його хиткість і холодний розум.

Він спостерігав за нею не як за ворогом — як за проблемою, яку треба вирішити.

Його погляд спокійний, обчислювальний, навіть тоді, коли меч виблискував жаром у руці.

— Цікаво, — кинув він майже байдуже. — Ти копіюєш мене. Але не розумієш головного — я ніколи не граю чесно.

Полум’я з його клинка раптом згасло.

І в наступну мить тінь-змію розсік блиск холодного заліза — без магії, без тепла, лише чіткість і розрахунок.

Аерон провів поглядом, як тінь розтанула в повітрі.

— Іноді — перемога не у силі, а у терпінні, — промовив він спокійно, ховаючи меч у піхви.

Ліріель стояла нерухомо, ніби сама тінь серед вогню.

Її противник мав її обличчя, але очі світилися фанатично.

— Колись ти вірила, що істина все врятує, — сказала тінь. — А тепер ти мовчиш, навіть коли бачиш брехню.

Ліріель підняла погляд, її голос був тихий, але у ньому — глибина, як у бездонному озері:

— Я не мовчу. Я слухаю. І чекаю правильного моменту.

Її долоні спалахнули вогнем — не гарячим, а чистим, як полум’я істини.

Тінь ступила вперед — і розчинилася в сяйві, що не обпікало, а очищало.

Коли вогонь згас, Ліріель просто опустила руки.

— Навіть правда має ціну, — прошепотіла вона. — І я вже заплатила.

Айнель звивалася, її тіло ковзало по холодній землі, і навпроти — тінь Ліріель.

Та виглядала людяно, але з її уст сипався шепіт, схожий на отруту.

— Ти всього лише тварина, створіння при володарці.

Айнель шипіла у відповідь, голос низький, розтягнутий, з металевими нотами:

— Я — її воля. І я вибрала, кому служити.

Вона здійняла бурю з вітру й криги, злітаючи вище, ніж тінь могла сягнути.

Коли крила з блиску та морозу розсікли повітря, її противниця розсипалася у туман.

Айнель опустила голову, її погляд залишався холодним, як сніг після бурі.

А тоді все стихло.

Лишилася лише Аріанель.

Холодна, велична, мов статуя серед шторму.

Перед нею — тінь, що спочатку мала обличчя Аерона, але швидко перетворилася в її власне.

Тільки ця Аріанель — була спустошена.

Без хитрості. Без гідності. Лише жорстокість у чистому вигляді.

— Ось, — сказала тінь її голосом. — Ось ким ти станеш, коли перестанеш брехати собі.

Аріанель посміхнулася. Повільно, без веселощів.

— Якби я стала тобою — світ уже лежав би в руїнах. Але, здається, ти ще не розумієш, чому він досі стоїть.

Її погляд холодний, непорушний.

Тінь кинулася вперед — і в ту ж мить довкола все замерзло.

Повітря стало склом.

Аріанель не підвищила голосу, лише простягнула руку — і з долоні вирвався холод настільки глибокий, що сама реальність тріснула.

Тінь завмерла — у крижаному полоні, застигла в моменті між подихом і смертю.

— Милість — це розкіш, яку я залишаю іншим, — прошепотіла вона.

Пальці стислися — і тінь розсипалася в порох.

Тиша, що настала після, була важчою за саму битву.

Каель обернувся до неї, його погляд суворий, але в глибині — щось схоже на визнання.

— Ти справді не залишаєш шансу нікому.

Аріанель відвернулася, її обличчя спокійне, голос рівний:

— Шанс — це пастка для слабких. Я не граю у випадковість.

Аерон стояв трохи позаду, оцінюючи все мовчки, холодно, але з тим ледь помітним блиском зацікавлення у погляді, який бачив у всьому можливість.

— І все ж, — промовив він тихо, — цікаво, хто наступного разу буде грати на нашому полі.

— Якщо доживе, — додала Ліріель.

Айнель повільно розправила тіло, її луска переливалася блідим світлом.

— Вони ще не розуміють, з ким заграють. Але скоро відчують.

Каель кинув останній погляд на землю, що вже затихала.

— Вона нас ще не відпустила. Вона просто… слухає.

Вітер підняв порох битви. Земля дихнула, як живе тіло.

І в тому подиху, глибокому, темному, було щось схоже на сміх.