Розділ 31.

Ліріель проти тіні Айнель.

Повітря перед нею розвернулося холодом, тонким, як лезо. Тінь Айнель ударила не тілом — температурою.

Вітер різонув так, що пісок випарився, не встигнувши впасти на землю.

Ліріель не відступила. Вона повернула долоню, і полум’я не вибухнуло — воно звузилось до нитки, тонкої і різкої, як голка.

Вогонь проти холоду.

Не як стихії — як концепти.

Тінь сказала жодного слова. Але коли холод сягнув Ліріель, вона відчула — її оцінюють.

“Ти тримаєш вогонь не тому, що це твоя сила.

Ти тримаєш його, бо це те, чого ти боїшся — вийти за межі контролю.”

Полум’я у Ліріель тремтнуло.

І вперше за довгий час вона відчула — воно хоче вийти з-під її руки.

—

Аріанель проти тіні Аерона.

Тінь Аерона не мала меча.

Вона йшла порожніми руками, але земля під її кроками тріскалась, ніби від ударів київського молота.

Аріанель підняла воду стіною, але тінь просто… пройшла крізь неї.

Не зруйнувала.

Не прорвала.

Пройшла, ніби вода не мала ваги.

— Це не Аерон, — прошепотіла вона.

“Це те, чим він був би, якби не тримав себе в рамках честі.”

Коли тінь простягла руку, вода навколо Аріанель скисла, як молоко під кислотою.

Сила, що не бере до уваги нічого, крім перемоги.

Навіть її.

Аріанель ледь втримала бар’єр.

Вона ніколи не думала, що може боятися його.

Аерон проти тіні Ліріель.

Тінь Ліріель не атаковала одразу.

Вона йшла повільно, і з кожним її кроком клинок Аерона ставав важчим.

Не фізично.

Сумнівами.

“Ти називаєш себе мечем імперії.

Але ти весь час дивишся не на ворога — а на неї.”

Кулак Аерона стиснувся.

Полум’я на лезі тремтить — не від вітру, не від магії — від злості, в яку змішався страх.

І вперше за битву він не вдарив першим.

Айнель — у водяному куполі Аріанель.

Вода замкнулася навколо неї кулям, що мала захистити — але тепер стала пасткою.

Тінь повернула голову, і вода почала стискатися.

Айнель зашипіла, але не як змія — як щось глибше, древніше. Луска прорізала власне тіло, як голки, впускаючи в воду холод, і вода почала замерзати зсередини.

“Ви хочете випробування? — ніби сказала вона без слів. — Тоді дивіться.”

Каель — проти себе.

Вони не торкались одне одного.

Просто стояли.

*І земля навколо тріскалася, не витримуючи присутності двох однакових джерел.

Повітря коливалося, як перед бурею, але буря не наступала.

“Ти не боїшся ворога.”

“Ти боїшся, що перестанеш ним бути.”

Каель смикнувся.

Він завжди був тим, хто ламає сценарій.

Але тінь — теж.

І ось тут хаос зрушив.

— Всім назад! — Аріанель кричить, але звук не йде в повітря. Його ковтає земля.

Тінь Каеля нарешті РУХАЄТЬСЯ.