Розділ 30.Коли земля зробила перший крок

Земля задрижала не від удару — від очікування.

Айнель першою зробила крок — її тіло вигнулося плавно, хребет хвилею повторив рух змії, луска ледь торкнулася повітря, і навіть тиша ніби відступила. Перед нею — Тінь Ліріель, але не просто копія. Це була вогняна постать без тепла, наче сам вогонь, якого позбавили життя й залишили тільки форму.

Тінь не кидалася. Вона йшла, впевнено, так, як ходить той, хто завжди правий. Плечі прямі, погляд холодний, велична стриманість — точно як Ліріель, але… перекручена, перетворена на ідеальну версію, без вагань і жалю.

Айнель не витримала — різкий ривок, спіраллю, мов кнут, її тіло зірвалося вперед. Повітря свиснуло — і тінь безжально й точно віддзеркалила кожен рух. Не просто повторила — дзеркально перевернула, немов насміхаючись:

“Я — така, якою ти могла б бути, якби не сумніви.”

—

Раптово — вибух полум’я збоку.

Гримнув меч — Аерон зіткнувся з тінню Айнель. І це було не схоже на попередній тихий двобій. Вона — красива, дика, з лускою, що блищала, як крижаний обсидіан. Її очі світилися небезпечним спокоєм, і вона атакувала не як звір — як хижак, що знає ціну нападу.

— Ти не вона, — прошипів Аерон, полум’я прокотилося по його мечу.

Тінь-Айнель розірвала простір, ковзнула вбік, майже танцюючи, і вітер прорізав полум’я, наче сміючись. В її русі не було грубості — лише естетика смерті.

—

Ліріель тим часом зійшлася з Тінню Каеля.

Це було… важко дивитися.

Тінь не говорила. Але хаос, що закручувався навколо неї, був занадто знайомим — надто диким. Навіть земля тут тріснула нерівно, лініями, що нагадували нервовий імпульс. Погляд тіні був порожній, але в порожнечі — відлуння Каеля, позбавленого меж.

І на мить — лише на мить — вона здалася собі зайвою. Вогонь у її руках тремтів, не знаючи, на кого спрямуватися — на ворога чи на сумнів у собі.

Тінь зробила рух — хаос розвернув простір навколо, і битва змістилася.

—

Аріанель проти самої себе.

Вода зустріла воду.

Але тіньова Аріанель була нерухома, як глибина, де світло вже не живе. І це було страшніше, ніж будь-яка атака.

Справжня Аріанель рухалась плавно, як ріка, — тінь була озером, що не приймає нікого.

— Чому ти… ніби чекаєш? — прошепотіла Аріанель.

І тінь відповіла відображенням у водяній гладіні, в чиїх очах не було нічого. Лише глибина, яка приймає всіх — і не віддає нікого.

—

Каель.

Його тінь — не він. Вона була надто тиха. Надто зібрана.

Немає люті.

Немає жару під шкірою.

Лише холодна тиша хаосу.

Каель усміхнувся. Криво. Занадто спокійно.

— Тебе створили неправильно, — сказав він. — Хаос… не мовчить.

Тінь не відповіла. Але земля під нею потріскала, ніби визнаючи правду.
 

Земля під ногами билася в тому ж ритмі, що й їхнє дихання — важко, глухо, з натяком на щось первісне. Ніби саме полотно реальності стало свідком бою й набирало повітря разом з ними. Повітря згущувалося, як перед бурею, і кожен рух мав вагу — не рухнеш швидко, не відірвеш ногу без опору, бо ґрунт тримав, ніби не хотів відпускати.

Першою рвонула тінь Аерона.

Не кинулась у атаку — пішла спокійним кроком, точнісінько як він сам іноді робив перед двобоєм. Аерон змінив хват меча і… тінь зробила те саме. Не швидко. Не копіюючи. Вивчаючи.

— Вона не повторює… — стисло сказав він, поглядом фіксуючи кожен м’яз напруги супротивника. — Вона… аналізує.

Камінь під ногами тіні дихнув, і з темних тріщин просочився жар — не полум’я, а червоні лінії, як глибинні жили магми, реагуючи на його внутрішній вогонь. Ліріель відчула, як це тепло відгукнулося в ній, ніби викликаючи.

Тінь Ліріель не кидалася. Вона стояла, але земля біля її ніг висихала, як після згарища. Повітря над нею тремтіло, ніби вона вже розігріла атмосферу ще до бою.

— Ця… штука не буде першою бити, — прошепотіла вона, очі звужені до вузьких щілин. — Вона чекає… поки я зроблю помилку.

Тінь Аріанель з’явилася не звуком — зміною тиску.

Поруч із нею повітря наповнилося вологістю, і кожен вдих став важчим. Вона рухалася надзвичайно повільно, але кожен крок супроводжувався кристалізацією вологи на землі, ніби сніг намерзав просто з повітря. Аріанель вловила це і вперше за довгий час виглянула не сила, а стратег — холодна, чітка думка.

— Температура падає нерівномірно, — промовила вона майже механічно. — Це не копія моєї магії. Вона намагається… витягти з мене максимум.

Айнель. Її тінь не мала людської форми. Вона була лінією, змієподібним розривом у повітрі, де конденсувалася крижана пара. Навіть земля, що дихала жаром від Аерона, замовкла під цим холодом. Луска на шиї Айнель піднялася, і вона відчула притомну злість — тінь не нападала. Тінь викликала.

— Не повторюй мої рухи, — хрипко прошипіла вона. — Спробуй вижити.

І нарешті — Каель.

Його тінь не стояла осторонь.

Вона ходила.

Ходила між тінями інших.

Не втручалася.

Просто проходила повз, ніби розглядаючи експонати.

Коли проходила біля тіні Аерона — та на мить втрачала ритм рухів, ніби щось у ній зламалося, і лише потім поверталася до бою.

Коли вона пройшла біля Ліріель — повітря навколо неї спалахнуло коротким судомним жаром, немов її магія раптом опинилася не під нею контролем.

Ліріель зробила зайвий вдих.

Зайвий.

І зрозуміла — якби це був реальний ворог, вона б уже згоріла зсередини.

Тінь Каеля проминула Аріанель — і її магія води раптом рушила не вперед, а вглиб, у легені.

Вона стиснула зуби, різко пригальмувавши енергію.

— Вона не нападає… — Аріанель говорила крізь холодну втому. — Вона ламає контроль.

Коли ж тінь підійшла до Айнель… вона просто зупинилася.

І нахилила голову.

Немов щось впізнало своє.

Каель — справжній — нарешті ступив крок вперед, і з його тіні піднявся порох.