Розділ 29

Туман став густішим, але тепер він не заважав бачити — навпаки, через нього світ здавався занадто виразним, кожна тінь — гострою, кожен камінь — ніби з чужої реальності. Повітря було тихим. Неприродно тихим — навіть птахи, навіть вітер мовчали.

— Відчуття, ніби ми не йдемо… — Каель злегка стиснув повід, кінь нервово дьоргнув вухами. — …а нас просто пропускають далі.

— Це гірше, ніж якби нас хотіли вбити, — тихо сказала Ліріель.

— Чому? — перепитав Аерон.

— Бо тоді була б мета. А зараз… — вона не договорила, але кожен зрозумів.

Земля під ними м’яко ворушилась, як жива. Не небезпечно — з інтонацією. Наче казала: я пам’ятаю вас.

— Ви… помітили? — Аріанель глянула через плече. — Вона більше не… пульсує під ногами.

— Так, — підтвердив Аерон, нахмурившись. — Пульс змістився.

— Куди? — Каель обернувся, ковзаючи поглядом по туману, ніби намагаючись побачити те, що не повинно мати форму.

Айнель повільно підняла голову. Її очі, пласкі й холодні, стежили не за землею. Вона дивилася над ними.

— Він… над нами, — прошипіла.

— Хто? — Ліріель різко зупинилась.

Айнель не одразу відповіла. Її язик блиснув у повітрі, розтинаючи туман, ніби той теж був чимось живим.

— Те, що дивилося через камінь. Тепер воно дивиться просто так. Без масок.

На мить усі відчули це. Не погляд, не присутність — пам’ять. Якби можна було відчути, що про тебе думають. Наче кожне їхнє слово вкладалося в чиюсь невидиму книгу.

— Добре, — Аерон повільно вдихнув. — Ми шукаємо Стража. І якщо той, хто спостерігає, не нападає — значить, або чекає, або… дивиться, чи ми взагалі цього гідні.

— Чудово, — сухо кинув Каель. — Тож давайте поводитись як гідні, а не як мішки м’яса на прогулянці.

Попереду — темніше. Дерева, якщо це ще можна було назвати деревами, стояли, як кістки, вирослі з ґрунту. Їхня кора була не сірою, а попелястою, ніби їх обпалили зсередини, і тільки потім змусили рости.

Айнель раптово завмерла. Усі інстинктивно спинились.

— Що тепер? — Каель ледь чутно.

Змія нахилила голову.

— Щось рухається попереду. Але не землею.

— Тоді як? — Ліріель нахмурилась.

Айнель повільно, з ледь чутним шелестом, відповіла:

— Пам’яттю.

Вони рухалися все глибше, і кожен метр мовби затягав їх у щось густе, невидиме — туман, який не лежав у повітрі, а ніби стелився по самому відчутті простору. Земля не нападала — вона стежила. Як звір, що вже впізнав смак крові, але ще не вирішив, чи варта ця здобич зусиль.

— Вона… слухає, — тихо сказала Ліріель, не дивлячись ні на кого. — Не просто дивиться. Вона запам’ятовує.

Каель пирхнув, але голос його звучав глухо, так, немов навіть сарказм тут ходив обережніше:

— Чудово. Ніколи не мріяв стати улюбленцем ґрунту.

— Земля не має улюбленців, — промовила Аріанель. — Лише тих, кого вона прийме… або перетравить.

Тиша, як відповідь.

На певному етапі вони зрозуміли, що більше не чують власних кроків. Не тому, що йшли тихо — просто звук більше не повертався назад. Він падав і гинув одразу, наче вбирався у землю.

І саме тоді, коли жоден із них не промовляв ані слова, земля заговорила їхніми голосами.

— “Я не відступлю.”

Голос — Аріанель. Її власні слова. Сказані не тут. Сказані тоді, коли вона вперше побачила того, хто називав себе Стражем Імперії Сонця. Ніхто з присутніх про це не знав.

Аріанель зупинилася. Не від страху — від злості. Від… впізнання.

— “Я не відступлю,” — повторив ґрунт. Але тепер голос був металевий, надто точний, наче його відтворила пам’ять, що не робить помилок.

— Весело пішли, — промимрив Каель, але у жарті не лишилось тепла.

— “Якби вона померла, це було б простіше.”

Цього разу — голос Каеля. Його власний. Сказаний тихо біля нічного вогнища, коли він думав, що всі сплять. Про Аріанель.

Повітря загусло.

Каель не опустив очей. Просто скривився:

— Люблю, коли мої найсокровенніші думки стають громадським надбанням.

— “Якщо вони дізнаються, що я боюся — вони підуть.”

Голос Ліріель.

Вимовлено колись. Давно. В інший день, біля інших руїн.

Вона не ворухнулася, тільки легенько боком втягнула повітря, ніби в тіло увійшло щось холодне.

І тоді земля… не заговорила голосом Аерона.

Вона почала дихати, в такт його пульсу. Чітко. Рівно. Як насмішка.

Клац.

Земля попереду розійшлася. Не як паща — як рана, що відкрилася вдруге.

Звідти вийшло щось.

Не істота. Не демон. Контур. Порожня форма. Те, як земля “бачить” людину. Не тіло — відбиток.

Фігура з пороху та кам’яного пилу, ледь окреслена, але надто точна, щоб назвати випадковістю. Кожен рух — як віддзеркалення.

Каель повільно вичавив:

— Схоже, вона вирішила не тільки слухати. Тепер вона… імітує.

Айнель повільно вигнула спину, її луска настовбурчилася, як у хижака перед кидком.

Фігура з пилу зробила те саме.

І тоді стало зрозуміло — це не ворог. Це випробування. І його суть страшніша за будь-який меч:

Битися доведеться не з копією… а з тим, що земля вважає правдивою сутністю кожного з них.