Розділ 28

Ґрунт під ногами ледь просів, немов хтось внизу повернувся на інший бік, зсуваючи пласти каменю, коріння і… кісток.

Ніби щось невидиме лежало прямо під ними, і кожен його подих змінював рельєф.

— Воно не нападає, — пошепки сказала Ліріель. — Воно… прислухається.

Аріанель не відповіла. Вона стояла нерухомо, а земля під пальцями її руки пульсувала, повторюючи її серцебиття. Наче шукала ритм. Наче звір, що нюхає слід.

Тук… Тук… Тук…

Каель зціпив зуби.

Його серце відповіло.

Ту-дук… Ту-дук… Ту-дук.

— Зупинись, — прошепотів він сам собі.

Серце не зупинилося.

Раптом ґрунт перед ним здригнувся — і з-під шару сирої землі показалася кістка. Людська. Але ще… волога. Ніби вона лише щойно втратила плоть.

Кістка зашипіла, мов розпечене залізо у воді, торкнувшись повітря.

Айнель зійшла з траєкторії, ковзаючи боком, як справжній хижак, очі її блищали вертикальними зіницями.

— Не відводьте погляд, — прошипіла вона. — Тут дивляться у відповідь.

І справді — земля не кидала образів, не пропонувала ілюзій. Але кожен відчув:

Щось під землею шукало слабкість. Не тіло. Ритм. Збій. Злом у волі.

Поряд камінь вигнувся, наче під ним щось втиснулося у світ, пробуючи розігнути суглоби після вічної скутості.

Хрускіт. Як кістки, що розминають після довгого сну.

— Якщо це перевірка… — голос Аерона був тихим, але твердим. — Що саме вона хоче знати?

Під землею щось стукнуло.

Раз.

Два.

Три.

— Хто ви.

Навіщо йдете.

Що готові залишити.

Слова не звучали у вухах. Вони гупали в грудну клітку з кожним ударом підземного серця.

Тиша була дивною. Не мертвою — насторожено живою.

Земля мовчала, але тиск не зник. Навпаки — щось під ними чекало відповіді.

Перше — не звук. Відчуття.

Немов хтось обережно торкнувся нутрощів їхніх думок, пробуючи знайти найтонше місце, тріснуту жилку, де достатньо натиснути — і вона порветься.

І земля запитала. Без слів.

Що ти віддаси, щоб пройти?

Каель — той, хто боїться згадати

Його пальці зімкнулися на руків’ї меча так, що заніміли.

Земля легенько ворухнулася під ногами, і він… побачив не картину, а відчув — порожнечу, де раніше було обличчя.

Ім’я.

Чуже й болюче.

Хтось, кого він забув — і кому обіцяв не забувати.

Каель здригнувся, тихо вилаявшись.

— Ні… Ні, це не твоє, — сказав він углиб землі, наче розмовляв із живим.

Ґрунт повівся, як хижа тварина, що зачепила запах крові й вирішує, чи варто кидатися.

Ліріель — та, що сміється замість плакати

Вона звикла жартувати замість думати.

Але тепер — щось холодне торкнулось її свідомості.

Не забрало спогади.

Гірше.

Показало, якби їх у неї забрали.

Як виглядає світ, де ніхто ніколи не сміявся у відповідь.

Навіть вона сама.

— Обережніше, — прошепотіла вона сама до себе, мовби вперше за довгий час говорила щиро.

Аерон — той, хто ніколи не втрачав контроль

Йому нічого не показували.

Навпаки — все стало занадто тихо.

Як у хвилину перед тим, як стріла входить у ціль.

І тільки одне відчуття нав’язливо пульсувало — уява, як меч випадає з його рук…

і він не може його підняти назад.

Не через рану.

Через те, що… не пам’ятає, навіщо тримав його раніше.

Віддати волю — найгірше для нього.

Аерон ледь помітно хитнувся, та стримався.

Аріанель — та, що несе на собі чужі голоси

Земля торкнулася її інакше.

Не забирала. Додавала.

На мить вона почула голоси інших Стражів, тих, що вже впали.

Просочені землею.

Спокійні… надто спокійні.

Залишайся.

Тут тихо.

Тут ніхто не буде чогось вимагати.

Бути частиною каменю — легше, ніж частиною живих.

Аріанель не відсмикнула руку від каменю.

Її губи ледь розтяглися.

— О, так ось чому ви всі такі тихі, — прошепотіла вона. — Ви здалися.

Ґрунт під її рукою ледь здригнувся, наче ображено.

Айнель — не людина, не звір

Змії не думають про втрату.

Вони живуть моментом руху.

Тому земля не знала, за що її схопити.

Вона обвилась навколо символів, холодна і живуча, її луска ворухнулася, мов попередження: «спробуй».

І земля не торкнулась її.

Повітря загусло.

Не атака.

Визнання.

“Йдіть. Але кожен з вас вже позначений.”

Земля відпустила… не до кінця.

Пульс ліг десь під ними, переслідуючи, як хижак, що вирішив:

— Цікава здобич. Поки що поспостерігаю.