Розділ 27.ЗАБОРОНЕНІ ЗЕМЛІ — МОМЕНТ, КОЛИ ВСЕ НАВКОЛО ПОЧАЛО СЛУХАТИ

Тіла розбійників не впали — вони розсипалися, немов хтось, невидимий оку, провів по них пальцем і змахнув, як пил зі зламаної полиці. Не було ані крику, ані болю — їх просто стерло зі світу, як помилку, яку виправили ще до того, як вона встигла насправді статися. У повітрі лишився тільки п’янкий запах озону, сирої магії та мокрої, щойно пробудженої землі.

— …Ну, — повільно проказав Каель, не зводячи очей з того місця, де ще мить тому стояли люди, — якщо у розбійників і був бог… він точно їх ненавидів.

— Хоч щось у нас зі стихією цих земель спільне, — сухо зазначив Аерон, поправляючи меч, хоча всі чудово розуміли — меч тут марний.

Ніхто не сміявся. Навіть Ліріель, яка зазвичай вкидала саркастичні репліки з холоднокровністю досвідченого ката, лише мовчки провела поглядом по землі. Ґрунт уже затягувався, стираючи останні сліди існування тих, хто посмів сюди ступити. Наче сама земля не терпіла свідків.

— Йдемо, — сказала Аріанель. Її голос був тихим, але в тій тиші він прозвучав, як наказ.

Вони рушили далі, і світ навколо змінився непомітно. Дерева стали вищими, кора — темнішою, майже чорною. У повітрі щось дзижчало, але не комахи — звук був глибший, тягучий, схожий на гул стародавньої труби, яку ніхто не грав.

Коли сонце сховалося за важкими хмарами, попереду виросли руїни. Колись — храм. Тепер — кістяк зі зламаного каменю, обвитий мохом і тишею, яка здавалася неприродною, майже демонстративною. Як тиша перед вироком.

Аріанель ступила до старого вівтаря, порослого зеленню. Камінь був потрісканий, але чіткі символи лишилися — глибокі, витесані з фанатичною точністю.

— Це стародавня мова перших Стражів, — прошепотіла вона, проводячи пальцями по лініях. — Їх писали не різцем… камінь плавили від дотику.

— Тут говориться про ворота, — додав Каель, вдивляючись у різьблення. — «За ними спить той, хто пам’ятає все». Чудово. Саме те, про що хочеться дізнатися ближче до ночі.

— А може, це не Страж, — сказала Ліріель, зіщулюючись. — А щось, чому навіть Стражі сказали “ні”.

— А може, це ми знову втручаємося туди, куди нормальні люди не заходять, — пробурмотів Аерон. — І, як завжди, без плану відступу.

Айнель злегка звилася на плечі Аріанель, її луска напружено тремтіла. Вона дивилася кудись углиб руїн, шипінням видаючи роздратування… чи попередження.

І тоді вони помітили — земля парує.

Не як після дощу. Густо. Гаряче. Наче видихає. Повітря над землею пульсувало, ніби серце б’ється в самому ґрунті.

— Ви це… бачите? — Аріанель нахилилася, торкаючись кінчиками пальців моху.

— Не торкайся, — тихо, різко, майже шипляче сказав Аерон.

Запізно.

Камінь під її пальцями був теплим. Живим. Він зробив рух — ледве відчутний, як перше тремтіння м’язів після довгого сну. Земля під ногами ледь здригнулася, як тіло, що потягується.

І тоді — звук. Не голос. Не шепіт.

Видих.

Старий храм… видихнув.

Повітря стало важким, наче його раптом стало вдвічі більше, і воно почало тиснути зсередини на легені, заповнюючи груди сирою, глибокою вологістю. Каміння під руками Аріанель було теплим, але тепло це не мало нічого спільного з життям — радше з диханням хижака, що ще не вирішив, чи варто кусати.

— Відступи… повільно, — промовив Каель. Його голос був тихим, але кожне слово мало вагу, мов кинуті на лезо монети.

Аріанель повільно забрала руку. Камінь трохи прогнувся, ніби хтось невдоволено стиснув зуби, але знову став нерухомим.

Цього разу ні голосів, ні ілюзій.

Лише звук — глухий, ритмічний, немов хтось бив кулаком у стіну зсередини.

Тук.

Пауза.

Тук…

— Це… серце? — прошепотіла Ліріель, і звук її голосу прозвучав занадто голосно у цій тиші.

— Ні, — повільно сказав Аерон, — серця стукають швидше.

Тук.

І саме тоді — ворони впали.

Птахи, що кружляли над руїнами, одна за одною тихо звалилися вниз, немов хтось просто вимкнув їм життя одним коротким «досить». Жодного крику, жодного биття крил — лише глухі удари об землю.

— Що за… — Каель зробив півкроку вперед, але зупинився. Усі тіла птахів… випарувалися. Не зотліли, не розклалися — їх просто не стало. Лишився тільки попіл — і навіть він втягнувся в землю, ніби її годували.

— Земля… їсть їх, — сказала Ліріель тихим голосом. У її очах не було страху — було щось гірше. Усвідомлення.

— Заборонені землі, — без емоцій зазначила Айнель, тонко звиваючи хвостом. Її голос, спокійний і холодний, пройшовся по нервах, наче лезо. — Тут усе живе має платити за право дихати.

Тук.

Тепер удар був голосніший. Камені в основі храму тріснули — не розкололися, а саме розсунулися, як ребра грудної клітки під час глибокого вдиху.

Повітря стало теплішим. Вологішим.

І тоді — запах.

Якщо магія мала б запах, то це був би саме він. Запах старості, запечатаної сили, пам’яті, що не хотіла, щоб її розбудили. Ніщо не ворушилося, але кожна тінь ніби дивилася.

— Знаєте, — Ліріель повільно вдихнула, — на цьому етапі нормальні люди повертають коней і… тікають в інший бік, не зупиняючись.

— А ми? — спитав Аерон, не зводячи очей з кам’яної арки, що почала сочитися парою.

Каель лише посміхнувся — повільно, повільніше ніж би личило посмішці.

Аріанель дивилася прямо в чорний розріз у камені. Її пальці трохи тремтіли — не від страху. Від того, що щось усередині… відповіло.

— А ми — ті, хто стукає у відповідь, — сказала вона.

Тук.

Храм… відповів.

Туман, що стелився поміж уламків, був уже не просто вологою в повітрі. Він дихав. Не рухався за вітром, не розтікався природно — пульсував, підлаштовуючи ритм під Тук… Тук… що лунав з глибини храму. Так, ніби сам простір навколо них почав жити за чужим серцебиттям.

— Ви це відчуваєте? — Ліріель заплющила очі. — Воно… дивиться.

Не воно. Хтось.

Земля під ногами ледь здригнулася. Не як від поштовху, а як від наближення. Так само, як відчуваєш кроки великої тварини ще до того, як почуєш їх. Камені навколо почали вкриватися тріщинами — довгими, тонкими, як старі шрами.