Розділ 26.Тіні заборонених земель

Сонце ще тільки-но торкалося країв гір, коли четвірка вершників перетнула старий кам’яний міст. Під копитами коней розлітався пил, і вітер ніс запах вологи та старого каменю. Попереду починалася територія, яку на картах позначали сірим — Заборонені землі.

Навколо не було ні душі, лише спотворені дерева, схожі на кістяки, і туман, що повільно стікав у долини, наче дим після битви.

— Гарне місце, — протягнула Ліріель, скрививши губи. — Ідеальне, щоб померти болісною смертю або знайти чергову неприємність.

— Твої варіанти завжди надихають, — буркнув Аерон, поправляючи темно-синій плащ. — Може, спробуємо просто вижити?

Каель посміхнувся куточком губ, тримаючи коня поруч із Аріанель.

— Для неї це, здається, буденність, — кивнув він на Аріанель, чий погляд спокійно ковзав по горизонту. — Хто б подумав, що людина, яку бояться імператори, може виглядати настільки спокійно, коли попереду хаос.

— Люди бояться того, чого не розуміють, — спокійно відповіла Аріанель. — А хаос — це просто порядок, який ще не розкрили.

Її голос звучав тихо, але від нього у Ліріель по спині пробіг холодок.

— Іноді я думаю, що ти сама як той хаос, — пробурмотіла вона.

Айнель, що ковзала поруч по траві, злегка зашипіла, ніби погоджуючись.

Після кількох годин дороги, коли туман став густішим, вони зупинилися на короткий привал біля старого кам’яного обеліска, обвитого мохом. Аріанель розгорнула карту, приклавши до неї кристал, що світився блідо-блакитним — у його сяйві лінії стародавніх кордонів спалахнули, наче живі.

— Отже, якщо наші інформатори не помилилися, — почала вона, — третій Страж має бути десь тут, у центрі зони, куди навіть мисливці не наважуються заходити.

— Третій, — повторив Аерон, кидаючи гілку у вогнище. — Ми вже маємо двох, і, чесно, мені вистачило.

— Перший Страж, — почав Аерон, злегка нахилившись уперед, — той, що належав імперії Вогню. Ми з ним впоралися швидко, хоч і шуму було достатньо. Його сила була прямолінійною: вогняний тиск, посилення тілесної міці та нищівні хвилі полум’я, які накривали все навколо. Примітивна, але руйнівна сила.

— А от другий… — тихо протягнула Ліріель, згадавши той момент, і в очах її промайнуло коротке напруження. — Страж Ілюзій. Той, що грав з розумом. Він не атакував напряму — він затягував у сон, у власноруч створені світи, де кожен бачив свою слабкість і найбільший страх.

Каель кивнув, голос його став нижчим, похмурим:

— Так. Тоді Аріанель лиш на мить затрималася в тій ілюзії — і ми ледь не втратили її. Ще б трохи — і її свідомість застрягла б там назавжди.

Айнель, обвившись навколо сідла Аріанель, шипляче буркнула:

— Тоді я вперше пожалкувала, що в ілюзії не можна кусати. Бо я б вкусила того виродка прямо за горло.

— Ти завжди можеш вкусити когось у реальності, якщо полегшає, — сухо зауважив Каель.

— Але ти ж її врятував, — усміхнулася Ліріель, і в її голосі бринів легкий жарт.

Каель лише знизав плечима, уникаючи погляду Аріанель.

— Вона сама себе врятувала. Я просто стояв поруч.

— І все ж, — підхопив Аерон, — якщо є третій, то скільки їх взагалі? Ти ж вивчала легенди, Аріанель.

Аріанель провела пальцем по карті.

— У стародавніх текстах згадуються сім Стражів. Сім — число рівноваги. Але легенди різняться. Одні кажуть, що це були істоти, створені Богами, аби втримати світ від розпаду. Інші — що це залишки самих Богів.

— А хтось каже, що вони просто люди, які зайшли надто далеко, — додав Каель, спокійно, але з дивним блиском в очах.

— І що, серед них були близнюки, — пригадала Ліріель, задумливо крутячи в руках кинджал. — Світло і Тінь, два обличчя однієї сили. Один хотів створити ідеальний порядок, інший — зруйнувати все, щоб дати світові дихати.

— Класична родинна драма, — пробурмотів Аерон. — Мабуть, у них ще й спільна мати була, богиня Спокою, чи щось таке?

— Майже, — відгукнулася Аріанель, приглушено посміхаючись. — У найстарішій легенді сказано, що світ тримався на “Семи диханнях”. Коли одне дихання затихає — світ втрачає рівновагу.

— І що буде, якщо зникнуть усі? — запитала Ліріель.

Аріанель відповіла після короткої паузи:

— Тоді світ перестане дихати.

Далі вони їхали мовчки. Дорога перетворилася на вузьку стежку між скелями, а повітря стало важким, напоєним запахом сирої землі.

Несподівано з туману вискочили п’ятеро чоловіків у брудних плащах.

— Гей! — вигукнув один, тримаючи іржавий меч. — Залиште коней і сумки, і ніхто не постраждає!

— Нє, стоп. — Ліріель навіть зупинила коня, піднявши руку. — Ви знову?

Нападники, п’ятеро в брудних плащах, вилізли прямо з туману, як погано організована театральна постановка. Найголовніший уже відкрив рота, щоб щось героїчно проричати, але всі четверо вершників просто дивилися на них мовчки.

— Ви… жартуєте? — першим не витримав Каель. — Другий раз. Другий. Раз.

— Ми… ми розбійники! — пафосно видав той, що з іржавим мечем, голосом, в якому тремтіло більше страху, ніж злості. — Гроза доріг!

— В Заборонених землях? — Аерон навіть брову підняти полінувався. — Тут навіть птахи без крайньої необхідності не залітають. Ви що, з географією не дружите?

— Може, це новий вид монстрів — Розбійник Туманний, — прошипіла Айнель, ледь стримуючись, щоб не засміятися.

— Ідіоти, — кинула Ліріель, — але навіть ідіоти не ідіоти просто так, якщо забрели сюди.

Вона ще не встигла договорити, як світ… змінився.

Туман раптово став густішим, ніби хтось вилив молоко на землю. Повітря охололо. Кінь під Аріанель пригнув голову й занервував, вуха Ліріель сіпнулися, ніби щось чути, але не людське. Тиша. Навіть вітер стих, ніби боявся дихати.

Розбійники, зрадівши можливості втекти, кинулись у туман — без криків, без пафосу. Просто бігли, давлячи один одного, мов щури, що побачили світло ножа м’ясника.