Розділ 25 Тиша перед бурею

Дорога звивалася поміж пагорбами, де туман ліг м’яким серпанком, ніби ховав щось древнє. Повітря пахло вологою землею та димом далеких поселень, а копита коней ритмічно відбивали мірний такт по вогкій землі. Після кумедної зустрічі з «розбійниками» настрій у всіх тримався піднесений.

Ліріель, що їхала верхи поруч із Аріанель, не втрималася від усмішки:

— Знаєш, я досі бачу обличчя того, що впав у калюжу. Ти мала це бачити! — вона розсміялася, майже схлипуючи від сміху.

— Я бачила, — спокійно відповіла Аріанель, не підводячи погляду від карти. — І дуже ціную твій ентузіазм. Але наступного разу, будь ласка, не смійся так голосно, коли я намагаюся зрозуміти, чи це була засідка, чи шкільна вистава.

— Це точно була вистава, — додав Каель, їдучи попереду. — Зі сценографією, костюмами й повною відсутністю логіки.

Аерон, який злегка відстав, засміявся, розгортаючи яблуко ножем:

— Принаймні, якщо нас хтось переслідує, тепер вони знатимуть, що нас важко здивувати.

Айнель, що обвила руку Аріанель, тихенько зашипіла, ніби погоджуючись, а потім втягнула голову у складки плаща. Її очі блиснули на сонці — уважні, насторожені, хоч і з відтінком кмітливої іронії.

Дорога далі пролягала через густий ліс. Гілки, вкриті мохом, тягнулися вниз, утворюючи тунель, крізь який пробивалося м’яке зелене світло. Навіть Каель, який рідко відволікався на красу природи, озирнувся.

— Тут тихо, — промовив він. — Занадто тихо.

— Кажуть, після того, як ці землі оголосили забороненими, навіть духи не ризикують тут довго лишатися, — відповіла Аріанель. — Але нам пощастило, що ми ще не дісталися самого серця.

Коли сонце почало хилитися, вони зупинилися на привал. Вогнище розгорілося просто серед галявини, що ховалася між скелями, захищена від вітру. Повітря було свіже, з присмаком вологи, і над головами вже засяяли перші зорі.

Ліріель метушилася біля казанка, пробуючи на смак свій “суп із усього, що трапилось під руку”.

— Якщо ми завтра не прокинемось, — сказала вона серйозно, — знай: я намагалася зробити щось смачне.

— Це ліс, Ліріель, — посміхнувся Аерон, сідаючи поруч. — Тут навіть трава може бути смертельно красивою.

— Приємно знати, що ти мене підбадьорюєш, — зітхнула вона, але в її очах блиснув вогник сміху.

Каель сидів трохи осторонь, під деревом. Його погляд був спрямований на Аріанель, яка стояла біля вогню, спостерігаючи, як язики полум’я відбиваються в золоті її прикрас.

— Ти знову не їси, — тихо промовив він.

— Я не голодна, — коротко відповіла вона.

— Ти це казала і вчора, і позавчора.

— Може, я просто харчуюся спокоєм, якого поруч з тобою нема, — парирувала Аріанель, але в її голосі не було гостроти. Лише ледь помітна усмішка.

Каель нахилився ближче, і тінь від вогню впала на його обличчя.

— А якщо я пообіцяю тобі цей спокій після вечері?

— Ти обіцяєш речі, яких не можеш виконати.

Їхні погляди зустрілися — коротко, але вогонь між ними був помітніший за той, що горів у казані. Айнель, що лежала на камені неподалік, підняла голову, подивилася на них і тихо, ледь чутно, засичала. Наче казала: “ну-ну, нарешті хоч якась драма без смертей”.

Тим часом Ліріель і Аерон відійшли трохи далі, на пагорб, де було видно зоряне небо. Трава шелестіла під ногами, а навколо панувала спокійна тиша.

— Дивно, — промовила вона, сідаючи на камінь. — Раніше ми не мали таких моментів. Без битв. Без планів. Просто… небо.

— Інколи найстрашніше саме в тиші, — відповів Аерон. — Вона змушує тебе слухати себе.

— А ти чуєш себе? — спитала Ліріель.

— Так. І мені це не завжди подобається.

Вона посміхнулася, але не відвела погляду. Її очі відбивали зорі, мов світло двох ліхтарів у нічній темряві.

— Знаєш, — сказала вона після паузи, — коли я вперше почула про стражів, то думала, що це лише легенди. Але після того, що ми бачили…

— Легенди стають реальністю, — тихо закінчив Аерон. — І це не завжди добре.

Він простягнув руку, і Ліріель дозволила йому торкнутися своїх пальців. Цей жест був простим, але щирим — між ними не треба було багато слів.

Ближче до опівночі Аріанель стояла біля вогнища, спостерігаючи, як усі засинають. Каель сидів поруч, розпалюючи жарину.

— Думаєш, у Заборонених землях буде важче? — спитав він.

— Не думаю. Я знаю. Там щось чекає. І не факт, що нас.

— Можливо, воно вже йде назустріч, — відповів Каель.

— Тоді добре. Бо я не люблю, коли мене змушують чекати.

Вогонь потріскував, кидуючи тіні на їхні обличчя. Айнель повільно підповзла до Аріанель, згорнулася колечком біля її ніг і закрила очі.

Ніч опустилася над табором — спокійна, але не тиха. У темряві лісу щось ворухнулося. Легкий шелест, майже нечутний, і відблиск очей, що спостерігали здалеку.

Поки герої відпочивали, світ уже готував для них нове випробування.