Розділ 24 Дорога в Заборонені землі

Коли перші промені сонця торкнулися міських мурів, ворота столиці вже відчинилися перед караваном, що складався лише з чотирьох вершників. Коні ступали рівно, дихаючи паром у прохолодному ранковому повітрі. За спинами мандрівників залишався шум базарів, гомін міста, блиск веж — усе, що нагадувало про безпечний світ. Попереду ж розстелялася дорога, вкрита пилом і туманом.

Аріанель їхала попереду, тримаючись рівно, але легко, наче навіть сідло слухалося її. Сукня кольору вина й темний корсет, які вона доповнила коротким мандрівним плащем, контрастували із сіро-зеленими відтінками дороги. На вітрі ледь хиталося біле волосся, і Каель, що їхав поруч, раз по раз кидав на неї короткі погляди.

— Дивно, — промовив він після тривалої тиші. — Відколи ми виїхали, я не відчуваю жодного спостереження. Наче місто за нами зачинилося.

— Так і є, — відповіла Аріанель, не озираючись. — Я подбала, щоб нас не переслідували. Не хочу, щоб хтось із моїх людей ризикував, якщо в цих землях справді пробудився Страж.

— Обережність тобі личить, — сухо відповів Каель, але в його голосі звучала легка насмішка.

Вона ледь помітно посміхнулася:

— Обережність зберігає життя. Навіть тим, хто звик гратися з полум’ям.

Ліріель, що їхала позаду поруч із Аероном, почула останню фразу й пирхнула.

— Ви двоє наче змагаєтеся, хто скаже більш небезпечну фразу.

— Якщо так, то Аріанель точно перемагає, — з легкою усмішкою сказав Аерон. Його голос був теплим, але очі пильними — він уважно оглядав узбіччя дороги.

— Ти просто не бачив Каеля у бою, — відповіла Ліріель. — Хоча… можливо, краще й не бачити.

Каель відгукнувся навіть не обертаючись:

— Ти про ту справу в підземеллях?

— Саме про неї, — підтвердила вона, і в голосі її прозвучала усмішка.

— Я тоді ще не вирішив, що тебе не варто вбивати, — спокійно промовив він.

— О, як мило, — фальшиво зітхнула Ліріель. — Я теж тоді вагалася.

Аерон пирснув, не втримавшись від сміху. Аріанель лише хитнула головою — коротка, але тепла мить нагадала, що вони ще не забули, як це — жартувати.

Дорога тягнулася між пагорбами, де трава колихалася, мов хвилі зеленого моря. Повітря ставало густішим, віддалені гори затягувалися туманом, а вітер шепотів про старі прокляття, які жили тут ще до появи людей.

— Давно я не бачила таких місць, — промовила Аріанель, легенько погладжуючи гриву свого коня.

— І давно ти не казала це без сарказму, — жартівливо відповів Аерон.

Ліріель пирснула зі сміху, але не встигла нічого сказати — бо в цей момент із кущів щось гучно тріснуло.

— Засідка! — вигукнув Каель і вже тягнувся до меча, коли з-за дерев вистрибнули… п’ятеро людей у чорних плащах. Принаймні вони намагалися вистрибнути — але вийшло не дуже.

Перший спіткнувся об корінь і зробив ефектне сальто прямо під копита коня Аерона. Той лише встиг відхилитися й, не втримавшись, розсміявся:

— Ну, принаймні гнучкий!

Другий нападник заплутався у власному плащі й почав крутитися на місці, мов нещасний кокон. Третій, мабуть, мав кинути димову гранату — але замість неї дістав яблуко й кинув його просто в Каеля. Яблуко вдарило того в плече, повільно впало на землю, і Каель підняв його з абсолютно кам’яним обличчям.

— Напад на рівні кулінарного шоу, — сухо прокоментував він. — Наступним буде борщ?

Четвертий нападник, очевидно, хотів вигукнути бойовий клич, але від хвилювання захрип і видав лише «Хр-р…» — після чого випадково врізався у свого ж товариша. Обидва попадали в траву, здіймаючи хмару пилюки.

Айнель, спостерігаючи за всім цим, повільно підняла голову з плеча Аріанель. Її очі блиснули — й за мить вона спокійно вистрелила вперед, обвила ноги найближчого нападника й потягнула того просто в калюжу.

Шльоп!

Вода бризнула в усі боки, і нещасний, мов мокра риба, безславно сповз у багнюку.

— Я навіть не встигла застосувати магію, — зітхнула Ліріель, схрестивши руки. — Вони самі себе перемогли.

Аерон нахилився, підняв кинджал, який один із нападників загубив дорогою, й уважно його розглянув.

— Може, це просто актори, які заблукали дорогою на ярмарок?

Каель, який усе ще тримав яблуко, відповів абсолютно спокійно:

— Якщо так, то це була погана прем’єра.

Нападники, зрештою, здалися. Один із них, по вуха в болоті, зняв каптур і тихо промовив:

— Ми… мали вас… залякати…

— О, ви впоралися, — серйозно кивнула Аріанель. — Я досі боюся, що ви впадете ще раз.

Навіть Каель не стримав усмішки. Айнель, звиваючись по руці господині, торкнулася кінчиком хвоста її щоки — мовляв, «ну що ти з ними возишся, хай би я вже закінчила».

Аріанель, однак, придивилася уважніше. Під мокрим плащем одного з нападників вона помітила шматок тканини з грубо вирізаною печаткою.

— Хтось їх послав. Але явно не найрозумніший.

— Зате веселий, — підсумувала Ліріель і засміялася.

— Ну, якщо наступна “атака” буде влаштована так само, я навіть не проти, — додав Аерон, зістрибуючи з коня. — Може, вони принесуть ще яблук.

Герої рушили далі, залишивши позаду розгублених «воїнів», які, схоже, ще довго сперечалися між собою, хто винен у провалі їхньої геніальної засідки.

Каель, мимохідь глянувши на Аріанель, промовив майже жартома:

— Якщо нас і далі супроводжуватимуть такі загрози, ми до Заборонених земель дістанемося в чудовому настрої.

— Головне, щоб далі не кидалися картоплею, — тихо відказала вона.

Вони посміхнулися — і поїхали вперед. Попереду чекала тиша, що пахла старими руїнами, і темрява, в якій не було місця комедії.