Розділ 23 Тіні Заборонених земель

Ранок у столиці почався гучніше, ніж звичайно. Вулиці гуділи, мов вулик. Купці вже встигли перекрутити десятки історій про загадковий лот, проданий на аукціоні. Одні клялися, що то був уламок печатки самого Небесного Стража, інші шепотілися, ніби Аріанель тримає в руках ключ від давніх храмів. Кожен додавав власних барв, але в одному всі сходилися — це була подія, що збурила рівновагу між аристократією й тронними домами.

Тим часом у гостинній на верхньому поверсі аукціонного дому панувала зовсім інша атмосфера. На довгому столі лежала карта із позначками стародавніх земель, а біля неї — зв’язки нотаток, принесені інформаторами. Свічки ще тліли після нічних нарад.

Аріанель сиділа на краю столу. Сьогодні вона була в іншому образі — сукня кольору глибокого вина спадала з плечей, підкреслюючи витончену лінію ключиць. Темний шкіряний корсет із золотим візерунком облягав стан, надаючи їй вигляду жінки, яка звикла поєднувати розкіш і силу. Довгі чоботи з орнаментом та золоті прикраси, немов стародавні письмена, завершували образ небезпечної королеви, що могла й наказати, і спокусити одним лише жестом.

Її пальці ковзали по лініях карти, немов вона вже знала шлях.

— Заборонені землі, — сказала вона рівно. — Там ми знайдемо наступного Стража.

— Якщо виживемо, — тихо додала Ліріель, поправляючи шкіряний корсет і зав’язуючи ремінь на своєму мандрівному вбранні. Її образ був мов створений для дороги — практичний і вільний, але водночас сповнений власної гідності.

Аерон, одягнений у темну куртку й наплічники, що відблискували металом, нахилився над картою.

— Інформатори впевнені? Бо не хотілося б ступати в ті місця лише через чиюсь вигадку.

— Впевнені настільки, наскільки можна бути впевненим у тому, що приховано від світу століттями, — відказала Аріанель і вперше підвела на нього погляд.

Айнель, що до цього спокійно згорнулася на підлокітнику крісла, підняла голову й повела язиком у повітрі. Потім випустила коротке, майже кпинливе шипіння.

— Вона каже, що нам однаково доведеться йти, — всміхнулася Аріанель. — Інакше навіщо було все починати?

Каель, мов тінь, стояв біля вікна. Його обладунок із темної тканини з золотими візерунками здавався продовженням самого ранку — напівсвітла, напівтіні.

— Чим більше небезпек попереду, тим ближче ми до істини, — промовив він низьким голосом. — І краще ми, ніж хтось інший.

Після короткої наради вони розійшлися готуватися. Ліріель і Аерон опинилися на балконі, що виходив у сад. Внизу, серед квітів, Аріанель і Каель стояли разом. Їхні слова не долинали вгору, але було видно, як Аріанель злегка всміхалася, а Каель схиляв голову, слухаючи її.

— Вони… — почала Ліріель, але замовкла, стискаючи край балюстради.

— Що? — Аерон нахилився трохи ближче.

— Вони дивляться одне на одного так, ніби світ довкола зникає, — сказала вона пошепки. — Хоча й приховують це краще, ніж будь-хто.

Аерон мовчки простежив за поглядом. Його темний плащ колихнув вітер, і він зрозумів, що Ліріель має рацію. У цій тиші саду, серед синіх троянд, між Аріанель і Каелем була якась невимовна напруга, тепла й небезпечна водночас.

Він ледь всміхнувся:

— Здається, у цій подорожі нас чекає більше відкриттів, ніж ми думали.