Розділ 22

Чутки про нічний аукціон розлетілися столицею ще до світанку. Шепіт у вуличних кав’ярнях, пересуди в коридорах палацу, навіть обережні обговорення серед радників — усі повторювали одне й те саме: маркіза Аріанель виставила на торги уламок печатки Стража. Те, що здавалося легендою або вигадкою, раптом стало реальністю.

Аристократи тремтіли від самої думки, що подібні артефакти можна тримати у власних руках. Одні вважали це безумством, інші — небезпечним викликом. Проте всі сходилися в одному: Аріанель остаточно довела, що її ім’я — не просто ляклива історія для недосвідчених, а сила, яку визнають навіть імперії.

Ранок видався ясним, і сонце розливало світло крізь високі вікна гостинної з видом на сад. Саме там зібралися високі гості: імператорська сім’я Вітру, кілька впливових аристократів та ті, хто ще вчора бачив власними очима останній лот. Напруження у повітрі було відчутне — кожне слово зважували, аби не сказати зайвого.

— Чи ви розумієте, яку хвилю це підніме? — обережно промовив один із радників. — Лише згадка про уламок печатки… і вже завтра півсвіту заговорить про вас.

Аріанель, сидячи в кріслі біля вікна, повільно перевела погляд на нього. Її голос звучав спокійно:

— Я ніколи не приховувала, що мій дім — місце, де можна знайти те, чого немає ніде. Відрізняється лише цінність.

Каель, розташований неподалік, уперше за розмову втрутився. Його слова прозвучали коротко, але наче обух:

— Ви боїтеся не лота. Ви боїтеся того, хто ним володіє.

У кімнаті запала тиша. Імператор Вітру лише стискав пальці на підлокітнику свого крісла, але нічого не відповів. Його старший син дивився на Аріанель уважно, наче намагався розгадати, чи справді вона лише маркіза — чи щось значно більше.

Коли зустріч закінчилася і гості розійшлися, Аріанель вийшла у сад. Вона торкнулася пелюсток синіх роз, які виблискували під сонцем, і дозволила собі на мить забути про холодні маски.

Каель підійшов тихо, його тінь лягла поруч із її постаттю.

— Вони дивляться на тебе, як на загрозу, — промовив він. — І водночас вони зачаровані.

Аріанель усміхнулася, не відриваючи погляду від квітів.

— Сині рози завжди викликають захоплення. І страх. Особливо тоді, коли ніхто не розуміє їхньої справжньої історії.

Вона обернулася до нього, і їхні погляди зустрілися.

— Їх створив мій батько. Для моєї матері. В неї були очі кольору цих квітів.

Каель мовчав кілька секунд, а потім тихо промовив:

— Отже, вони — пам’ять. І символ водночас. Мабуть, саме тому вони такі живі, ніби несуть у собі душу.

Аріанель на мить втратила холодність — у її очах промайнуло тепло.

На балконі вище, між колонами, Ліріель і Аерон спостерігали за цією сценою.

— Вони знову разом, — тихо сказала Ліріель, спершись на перила. — І щоразу, коли я бачу їх, у мене відчуття, що вони розуміють одне одного більше, ніж хто-небудь інший.

Аерон не відповів одразу. Його погляд був серйозним, навіть задумливим.

— Можливо, так і є. — Він ледь нахилився ближче. — Але це не означає, що між ними немає небезпеки.

Ліріель кинула на нього гострий погляд.

— Усі ми небезпечні. Але ж не всі приховуємо це під такою холодною маскою.

Аерон усміхнувся куточком губ, і його рука ненароком торкнулася її долоні на перилах. Вона не відсмикнула.

Внизу ж, у саду, дві постаті біля роз виглядали так, наче решта світу для них зникла.