Розділ 21

У залі аукціонного дому стояла тиша, схожа на напружене очікування перед грозою. Високі мармурові стіни, підсвічені м’яким сяйвом кристалів, віддзеркалювали золотисті відблиски від люстр. Аристократи у дорогих шатах сиділи на своїх місцях, придушуючи нетерплячі жести. Вони вже бачили рідкісні артефакти, коштовності й навіть кілька магічних створінь — але знали: справжня кульмінація ще попереду.

І ось — кроки. Легкі, впевнені.

Аріанель з’явилася перед усіма. Сукня спадала, наче водоспад червоного вина, з високим розрізом, що відкривав ніжну лінію ноги. Прозорий золотистий халат тремтів, мов крила бабки, відблискуючи у світлі так, ніби вона сама була істотою з легенд. Білосніжне волосся спадало на плечі, на чолі сяяла багатоярусна золота корона, прикрашена вигаданими квітами. Вона не йшла — вона пливла, немов богиня, яка зійшла до смертних.

Тиша стала ще густішою. Дехто зі старших аристократів навіть опустив погляд, аби приховати страх і захват.

Аріанель підняла руку — і на центральному постаменті розкрилася скриня. Усередині, під захисними чарами, лежав чорний уламок кристалу, що світився внутрішнім сяйвом. Але то не було звичайне світло: воно змінювалося, від темно-синього до пурпурового, і віддавало відчуттям холоду, ніби кристал належав самій порожнечі.

— Панове, — її голос лунав мелодійно, але водночас різав тишу, наче клинок. — Перед вами не просто артефакт. Це уламок Печати Стража.

Зал сколихнувся. Хтось задихнувся, хтось обмінявся короткими поглядами.

— Кажуть, подібних у світі всього кілька. Більшість із них зберігають імператорські архіви — під захистом цілих армій. Але цей… цей я дістала для вас, — її усмішка була небезпечною, викликом і водночас спокусою. — І сьогодні він належатиме тому, хто доведе, що гідний.

Аукціон почався.

Цифри росли шаленим темпом. Один з герцогів назвав суму, що дорівнювала річному бюджету середньої провінції. Княгиня з південних земель додала ще більше. Кожна ставка викликала хвилю шепоту.

Аерон і Ліріель спостерігали, обмінюючись короткими репліками.

— Навіть я не очікував, що вона виставить таке, — тихо сказав Аерон, нахиляючись до Ліріель. — Це небезпечно. Дуже небезпечно.

— Але і надзвичайно вигідно, — відповіла вона, вдивляючись у постать Аріанель. — Тепер зрозуміло, чому її бояться навіть імператорські двори. Вона виставляє те, що решта ховає за сімома замками.

Каель сидів спокійно, його холодні, блакитні очі ковзали по залу. Він ні разу не підняв голосу, але кілька разів аристократи, відчувши його погляд, різко зупинялися, ніби забули, що хотіли сказати. Лише Аріанель не звертала на це жодної уваги — вона вела гру далі, вміло підштовхуючи присутніх до все більших сум.

І ось — фінальний удар молотка.

Уламок Печати Стража пішов за суму, яка могла б купити невелике королівство.

Коли завіса опустилася, Аріанель дозволила собі легкий вдих — і вийшла з залу так само велично, як і ввійшла.

Пізніше, у саду аукціонного дому, запала тиша. Нічне повітря було прохолодним, і крони дерев легенько шелестіли від вітру. У центрі саду, серед вогників чарівних лампадок, розцвітали сині троянди. Їхні пелюстки мерехтіли, ніби вбирали у себе світло зірок.

Ліріель, зупинившись біля куща, довго розглядала одну квітку. Потім тихо спитала:

— Аріанель… ці рози. Вони справді особливі?

Жінка підійшла ближче, її погляд м’яко торкнувся квітів. На мить у її холодних очах промайнуло щось інше — тінь спогаду, відблиск тепла.

— Так, — сказала вона нарешті, і голос був спокійний, але щирий. — Це мої улюблені квіти.

Ліріель усміхнулася, торкаючись пелюстки.

— Тепер я розумію, чому сад здається… таким живим.

Аерон, що стояв поруч, лише кивнув, і в його погляді з’явилося розуміння. Каель, віддалік, мовчав, але його очі відбивали відсвіт синіх троянд, ніби він теж бачив у них щось більше, ніж просто квіти.

Ніч огорнула сад тишею, залишивши відчуття таємниці й передчуття подальших відкриттів.