Розділ 19

У палаці імперії Вітрів панувала тиша, важка й урочиста, мов самі стіни чекали на щось велике. Мармурові колони, що сяяли холодним світлом, підкреслювали велич тронної зали. Придворні, аристократи й посли завмерли, не насмілюючись навіть глянути в бік Аріанель, яка крокувала впевнено, немов це не вона прийшла в палац, а палац мав щастя прийняти її.

Імператор Вітрів сидів на високому троні, його погляд був суворий, проте приховано зацікавлений. Поруч — почесні гості: Імператор Драконів, величний і мовчазний, з очима, глибокими та пронизливо-голубими, наче лід у горах; принц Імперії Вогню — молодий, але вже відчутно гордий, а поруч із ним графиня — спокійна, мов полум’я, яке лише чекає на свій час, щоб спалахнути.

Ніхто не наважувався першим заговорити. Але Аріанель, утілена холодна впевненість, зупинилася й промовила рівним голосом:

— Ваша величність, ми вдячні за прийом.

Її голос лунав тихо, але навіть у найвіддаленіших кутах зали кожен придворний відчув ледь вловимий холод, що пробіг уздовж спини.

Каель стояв поряд. Його блакитні очі ніби пробивали крізь маску офіційності, й коли імператор кинув йому запитальний погляд, той лише іронічно усміхнувся.

— Імперія Вітрів, — промовив Каель низьким, спокійним голосом, — завжди славилася своєю мудрістю. Сподіваюся, нам пощастить переконатися, що ця слава не перебільшена.

Це був виклик, замаскований під чемність. Імператор злегка підняв брову, а кілька аристократів ледь не задихнулися від такого нахабства. Але імператор нічого не відповів — лише всміхнувся коротко, мовчки приймаючи гру.

Аерон зробив крок уперед, його постать випромінювала шляхетність і силу.

— Ми прибули не для того, аби розхитувати рівновагу, — його голос був спокійним, але твердим, — а для того, щоб знайти шлях захисту від тієї загрози, що постала перед усіма п’ятьма імперіями.

— І ви гадаєте, що імперії не знають про власні небезпеки? — втрутилася графиня, її погляд ковзнув по Аріанель, і в очах на мить з’явився виклик.

Аріанель відповіла інакше: зробила крок, ніби випадково наблизившись, і прошепотіла графині на вухо кілька слів, які почула лише вона. Обличчя графині на мить зблідло, й вона відступила, не сказавши ані слова більше.

— Хто вона така?.. — шепотілися придворні. Але відповідь знали всі. Аріанель. Та, чиє ім’я боялися називати навіть у найдальших куточках п’яти імперій.

Аудієнція закінчилася швидко. Імператор Вітрів підвівся й проголосив:

— Ви маєте наш захист і наші гостинні зали. Але пам’ятайте: імперія Вітрів бачить усе, навіть коли ви цього не помічаєте.

Вже за кілька годин вони прямували до аукціонного дому Аріанель.

Будівля здіймалася над містом, немов окремий палац, прикрашений вітражами, на яких химерні символи перепліталися з легендарними історіями. Усередині все було пронизано атмосферою сили, розкоші й небезпеки.

Екскурсію проводили особисто для високопоставлених гостей. Вони бачили зали, де укладалися угоди, кімнати для переговорів, розкішні ложі, з яких аристократи спостерігали за аукціонами. Нарешті їх провели до скарбниці, де під наглядом магів і охорони зберігалися рідкісні артефакти, книги й коштовності.

Принц Імперії Вогню не втримався й запитав:

— І все це під твоїм контролем?

— Усе це лише фасад, — відповіла Аріанель холодно. — Справжня сила в тому, що я знаю, хто й за що готовий віддати своє життя.

Вона кинула короткий погляд на Каеля, і той у відповідь усміхнувся, немов визнаючи: так, ця жінка плете нитки долі, і правителі – лише ляльки в її руках.

У кінці екскурсії Аріанель отримала повідомлення від своїх людей. Вона розгорнула пергамент і кивнула:

— Маємо сліди. Наступний страж з’явиться… — вона назвала місце, і на обличчях усіх відбився неспокій. Це була територія, куди не ступала навіть армія.

Коли офіційність скінчилася й гості розійшлися відпочивати, Каель залишився з Аріанель. Тиша між ними була напружена, але не холодна.

— Ти добре граєш, — сказав він тихо, наблизившись.

— Це не гра. Це життя, — відповіла вона.

— І все ж у тебе очі світяться, коли ти приймаєш виклик.

Вона хотіла щось заперечити, але зустріла його погляд і зрозуміла: заперечення будуть марними.

Тим часом Ліріель і Аерон прогулювалися садом. Місячне сяйво падало на доріжки, а повітря було напоєне ніжним ароматом квітів. Вони вийшли до куточка, де росли рідкісні сині троянди.

— Я ніколи не бачила таких, — тихо промовила Ліріель. — Чому саме вони тут?

Аерон зупинився біля куща й уважно вдивився в пелюстки синіх троянд. Усміхнувшись, він нахилився й торкнувся однієї з них.

— Дивно, — промовив він тихо. — Для приватного саду такий вибір виглядає не випадковим. Можливо, ці квіти щось означають?

Ліріель підняла на нього погляд.

— Ти думаєш, для Аріанель?

— Можливо, — відказав він невимушено, майже загадково. — Вона з тих, хто не залишає нічого просто так.

Його пальці ненароком ковзнули по її руці, й Ліріель відчула, як тепло розлилося всередині.