Розділ 18

Дорога тягнулася довгою стрічкою між розсипами кам’янистих пагорбів. Вечірнє сонце заливало горизонт червоно-золотим сяйвом, коли група подорожніх нарешті залишила позаду землі Імперії Вогню. Повітря змінилося майже одразу: стало легшим, свіже струмені вітру несли запахи гірських трав і холодної води. Ніби сама стихія зустрічала їх, відкриваючи шлях.

Аріанель підняла голову. Тут, у рідних землях, вона вже не почувалася чужинкою чи гостею. Її погляд став упевненішим, крок — легшим, а тонкі риси обличчя ніби заграли новим виразом: не просто маркіза, а господиня території, яка знала кожну тінь, кожен погляд, кожну таємницю цих місць.

— Ми вже на їхніх землях, — промовила Ліріель, озираючись на високі вежі вдалині. — Повітря зовсім інше.

— Це не лише повітря, — відповіла Аріанель, і в її голосі відчувалося щось холодне та глибоке. — Тут навіть сам вітер підслуховує й розносить чутки.

Селяни й мандрівники, яких вони зустрічали дорогою, відразу ж зупинялися, побачивши Аріанель. Дехто вклонявся низько, дехто з острахом відводив очі. Але жоден не пройшов повз, не відчувши ваги її присутності. Чутки йшли попереду неї, а слава маркізи, яка знала все й про всіх, уже давно жила у цих краях.

Каель ішов поряд, спокійний, але уважний. Його постать виділялася навіть серед супутників. Люди дивилися на нього з побоюванням: у поставі відчувалася влада, у холодних голубих очах — прірва досвіду. Дехто, здавалось, впізнавав у ньому когось більше, ніж простого подорожнього.

— Вони дивляться на тебе, наче на примару, — тихо зауважила Аріанель, кидаючи йому лукавий погляд.

— А на тебе, наче на ту, хто здатна зняти шкіру одним словом, — відповів він рівним тоном, але з ледь помітною посмішкою.

— То ми гарна пара, хіба ні? — її очі блиснули азартом.

Дорога привела їх до невеликого містечка. Тамтешні аристократи, дізнавшись про прибуття маркізи, вийшли зустрічати її. Їхні поклони були глибокими, слова чемними, але за усмішками відчувалася спроба вловити — хто ж ці люди, що йдуть поряд з Аріанель.

Вона ж не залишила їм шансів.

— Лорд Саріон, — промовила, ледве глянувши на одного з чоловіків, — ваша сестра все ще приховує той невдалий роман із найманцем? Я чула, він досі живий і мешкає на східному узбережжі.

Лорд здригнувся, а його посмішка завмерла.

— Пані Ліріс, — звернулася до жінки, — певно, ви вже знаєте, що ваш борг перед гільдією золотарів знову зріс. Сподіваюся, цього разу ви зможете його погасити, перш ніж хтось почне розпускати плітки.

Двоє співрозмовників миттєво втратили блиск в очах. Усі інші мовчали, розуміючи: будь-яке слово чи спроба впливу безглузді. Вона знала занадто багато.

Ліріель і Аерон мовчали, але з цікавістю спостерігали. Для них, вихованих у світі аристократичних інтриг, було очевидно — Аріанель тут не просто маркіза, вона — влада в тіні.

— Вражає, — прошепотів Аерон до Ліріель. — У нашому дворі навіть батько не зміг би так миттєво зламати опонента.

— Це ще не зламати, — відповіла Ліріель, пильно вдивляючись у Аріанель. — Вона просто нагадала, що ніхто не сховається від її погляду.

Коли містечко залишилося позаду, герої продовжили шлях до столиці Імперії Вітрів. Вечірнє небо темнішало, але подорож не здавалася важкою. Атмосфера була наповнена напругою й очікуванням.

Аріанель йшла попереду, її змія-компаньйонка тихо ковзала по її плечу, наче відчуваючи всі думки господині. Вона знала: це лише початок. І чим далі вони підуть, тим більше таємниць доведеться розкрити.

Вони в’їхали до столиці, коли перші вогні вечірніх ліхтарів тільки-но почали мерехтіти над бруківкою. Місто Імперії Вітрів зустріло їх тихим шелестом прапорів, що майоріли на вітрі, і витонченими арками, які немов піднесені самою стихією — легкі, ажурні, ніби вибрані для того, щоб підкреслити владу не меча, а повітря. Люди на вулицях відчували прихід маркізи ще до того, як помітили її — чутки летіли швидше, ніж коні: «Аріанель повернулася», «супутники незвичні», «її очі бачать усе».

Аріанель йшла без поспіху. Її плащ ледь колихався, ніби вітер сам підганяв кроки. Айнель тихо звивалася у кільце на її плечі, і тільки ті, хто знав змову між господинею та її змією, могли відчути мить телепатичного листування — ледь чутний відголосок думки, як перекладна нота. Вона знала кожну вулицю, кожне обличчя в натовпі — і, що важливіше, знала, як кожне обличчя думає, перш ніж відкриє рота.

Перед воротами палацу їх уже чекали: делегації дипломатів, парадні гвардії, ті, хто мав честь проводжати маркізу додому. Вони зробили глибокі поклони, але в очах багатьох читався не тільки пошанівок — була й, щонайменше, припудрена тривога. Бо тутешні знали: Аріанель — це не лише титул і плейн; вона — центр павутиння інформації, і павутина ця охоплює більше, ніж кордони цієї імперії.

Першим підійшов лорд Марвен — один із тих, хто давно апелював до старовинних привілеїв; його манери були відточені, посмішка вивчена. Він виступив із промовою про повагу й дружбу між родинами, голос його дзвенів правильними фразами. Аріанель лише кивнула, слухаючи. Потім підійшла ближче, так, щоб їхні плечі торкнулися, і, перш ніж хтось встиг задуматися, тихо, майже беззвучно прошепотіла в його вухо одну-дві фрази. Лорд знічев’я зблід, пальці затремтіли, і в його очах на мить з’явилося щось гостре — страх не за себе, а за ту мережу секретів, які зараз клацнули замком.

Вони не почули цих слів — але почули реакцію: «Пані… це неможливо», — пробурмотів він, відводячи погляд, ніби геть втратив здатність говорити гучно. Навколо посмикнулася хвиля шепотів; ті, хто близько стояв, помітили, як інші обходили його стороною, немов його одяг почав пахнути небезпекою.

Каель спостерігав і посміхнувся так, що усмішка ця була не погордою, а визнанням мистецтва. Він тихо нахилився до Аріанель, голос його був ледве чутний: «Ти ніколи не вміш, коли треба в політиці. Це тішить». Вона тільки кинула йому короткий погляд — у цих очах блиснув азарт, ніби в поєдинку двох рівних, де кожен крок наповнений сенсом.