Розділ 17

Вогонь багаття згасав, залишаючи лише тліюче вугілля. Повітря було насичене втомою після довгих тренувань. Ліріель з Аероном досі відчували жар у руках і плечах, Аріанель — легке тремтіння у пальцях після багатогодинного контролю води, а Каель, ніби й не втомившись, сидів на камені, спостерігаючи за полум’ям. Його слова, сказані під час вправ, ще звучали у свідомості кожного: «Ви сильні, але сила без витримки й хитрості — марна».

Аріанель, обгорнувшись плащем, дивилася в небо, де крижаним світлом сяяли зорі. Її думки були далеко — на другій печаті, що світилася тепер у вигляді мітки на руці. Вона не давала спокою. Змія Айнель, обвившись довкола її пояса, холодним подихом шепотіла в розумі:

— Другий знак — лише ще одна ланка. Наступний чекає далі, у чужих землях. Там, де не довіряють ані вогню, ані воді.

Ранок зустрів їх різким холодним вітром. Коли вони зібрали речі, Аріанель активувала кристал зв’язку й коротко переговорила зі своїми людьми. Її голос був рівний, але очі світилися азартом.

— Вони підтвердили: відлуння другої печаті веде на північний схід. За кордоном. Наступна підказка прихована там.

Каель піднявся й змахнув плащем, наче це був звичний наказ долі.

— Час рухатися. Якщо залишимось тут довше, нас самих знайдуть.

Вони вирушили в дорогу. Атмосфера була тихою, кожен занурений у власні думки. Ліріель час від часу обмінювалася короткими фразами з Аероном про політику їхньої батьківщини й небезпеки, що чекали попереду. Аріанель уважно слухала, зберігаючи у пам’яті кожну деталь. Каель ішов трохи попереду, наче йому не потрібно було ні в кого питати дорогу — він і так знав, куди йде.

Пейзажі змінювалися: родючі землі імперії вогню залишалися позаду, поступово поступаючись місцем суворішим краєвидам. Небо ставало важчим, вітер — холоднішим. Кордон нової імперії не був позначений на карті, але вони відчули його інстинктивно.

І саме тут почалися перші ознаки небезпеки.

Небо здавалося важчим із кожною милею. Вітер, що колись ніс запах гарячих земель імперії Вогню, тепер був холодний і сирий, наче попереджав: тут їх чекає інший порядок, інші закони.

Аріанель ішла поруч із Каелем, тримаючи кристал у руці. Вона вела розмову з одним із посередників, якому довіряла ще з часів своїх торгових ігор. Його голос лунав глухо, але чітко:

— Ти казала про другий знак. Слухи підтверджують: на північному сході з’явилися дивні явища. Розколені камені, чорні озера, і навіть місцеві жерці не наважуються туди ступати.

Аріанель ледве помітно всміхнулася.

— Це саме те, що нам потрібно. Дякую.

Вона сховала кристал і кинула короткий погляд на Каеля. Його голубі очі відбили слабке світло хмар.

— Мітки ведуть нас у чужі землі, — сказала вона, ніби перевіряючи його реакцію.

— І добре, — відповів він спокійно. — Тут ми вже зробили надто багато шуму. У новій імперії — нова гра.

Позаду йшли Аерон і Ліріель. Вони сперечалися пошепки, але Аріанель чула окремі фрази.

— Ці землі колись намагалися підкорити, — пояснював Аерон, ніби повторюючи урок з дитинства. — Але кордони завжди зникали в тумані. Армії губилися й не поверталися.

— Значить, ми йдемо туди, куди навіть імператори не наважувалися, — тихо відповіла Ліріель.

Земля під ногами змінилася: м’який чорний ґрунт, в якому застрягали чоботи, і трава, що світилася в сутінках блідо-зеленим відблиском.

Вечір застав їх серед розбитих руїн стародавнього поселення. Колони, що нагадували кістки велетнів, стирчали з землі. Серед уламків було тихо, але ця тиша була несправжня — відчуття, ніби щось дивиться на них із темряви.

— Тут зупинимося, — сказав Каель. Його голос не звучав як пропозиція, це було рішення.

Біля багаття вони розташувалися колом. Аерон і Ліріель сперечалися про те, як правильно збудувати захисний бар’єр. Аріанель розгортала сувої зі своїми нотатками, порівнюючи інформацію з підказками, отриманими від людей. Каель сидів мовчки, та коли вона глянула на нього, він підняв очі.

— Ти розумієш, що твої «зв’язки» можуть виявитися пасткою? — його усмішка була холодною, але в ній відчувався інтерес.

— А ти розумієш, що твоя тінь може зрадити тебе першою? — відповіла вона різко, і між ними на мить повисла напруга.

У цей момент темрява ворухнулася. З руїн піднялося щось — згусток хаотичної матерії, що нагадував і тварину, і людину водночас. Його очі світилися жовтим.

— Породження, — прошепотіла Ліріель і підняла руки, розпалюючи полум’я.

Сутичка була короткою, але виснажливою. Вогонь Ліріель розсікав темряву, Аерон тримав лінію ближнього бою, його меч горів жаром. Аріанель підняла хвилю води з повітряної вологи й спрямувала її, скувавши істоту. І саме тоді Каель вступив у гру — його тінь виросла з землі, розірвала хаос на шматки, змусивши його зникнути з криком, схожим на сотні голосів одночасно.

Коли все стихло, вони сиділи довго, не розмовляючи. Лише потріскування дров нагадувало, що світ навколо ще існує.

— Це було лише відлуння, — тихо сказала Аріанель. — Справжнє джерело попереду.

Каель подивився на неї довше, ніж зазвичай.

— Добре, що ти розумієш. Бо далі буде цікавіше.

Вночі, коли всі вже спали, Аріанель сиділа біля згасаючого вогню. Вона ще раз торкнулася кристала, відправляючи коротке повідомлення своїм людям. Вона знала: без їхніх даних мітки залишаться лише загадкою. І знала також, що поруч із нею — ті, хто можуть стати союзниками… або суперниками.

Темрява довкола була тиха, але ця тиша не приносила спокою. Вона була наче вдих перед новим ударом.