Розділ 16

Вогонь вечора згасав за обрієм, і їхні кроки розносилися кам’янистою дорогою, що вела все далі від кордонів імперії Вогню. Попереду виднівся туманний хребет, за яким починалися землі іншої держави. Атмосфера змінювалася: менш гаряча, більш волога, з ароматом глибоких лісів і віддалених річок. Вони не поспішали. Навіть після перемоги над другим стражем кожен відчував втому, приховану напругу — і печатки на руках тепер світилися двома символами, мов тихі нагадування про ціну і мету їхнього шляху.

Під час привалів Аріанель користувалася кристалом-зв’язком. Маленький чорний уламок світився блідо-блакитними тріщинами, коли вона нашіптувала туди слова. Її люди, розкидані по різних землях, відповідали тінями голосів. Вона коротко наказувала: «Другий символ. З’ясуйте, чи є згадки про такі мітки у старих літописах. Особливо шукайте зв’язок із північними королівствами». Голоси в кристалі відповідали уривками: про бібліотеки, закриті архіви, стародавній союз чотирьох імперій, що нібито й покликав цих стражів у світ. Аріанель слухала й робила висновки. Її очі блищали холодним азартом — вона справді не просто подорожувала, а працювала. Каель спостерігав мовчки. Він бачив у ній не лише союзника, а й гравця, що вміє розставляти фігури на дошці.

Однієї ночі, коли решта відпочивала, Каель відійшов убік. Темрява зібралася навколо нього, і земля під ногами вкрилася тонкими тріщинами. Аріанель не втрималася й підійшла ближче. Вона побачила, як Каель, немов різьбяр, формував із тіней чорні списи, які то зникали, то розбивалися у порох, щойно втрачали його контроль. На його чолі виступили краплі поту. «То й ти тренуєшся, — злегка всміхнулася вона, схрестивши руки. — І я вже починала думати, що твоя сила безмежна». Каель кинув на неї погляд своїми голубими очима, і в них промайнув холодний вогник. «Безмежна сила без дисципліни — пастка, — відповів він. — Навіть хаос має бути приборканий, інакше він знищить не ворога, а тебе».

Їхній діалог обірвався, коли Каель створив перед собою темну ілюзію дракона з крилами, що гойдалися, ніби справжні. Аріанель відчула тремтіння землі й холодний подих у повітрі. «Вражаюче, — тихо сказала вона. — Але якщо це гра, не думай, що я поступлюся». Їхні погляди зустрілися, і в них було більше, ніж слова: виклик, повага, прихований азарт.

Дорога далі вела їх крізь прикордонні поселення. Вогняні башти залишилися позаду, натомість з’явилися кам’яні арки з химерними символами. Люди в нових селах мали інший акцент, інший одяг, дивилися насторожено, проте не вороже. На річці вони зустріли караван купців — серед них були напівкрили з тонкими прозорими крилами за плечима. Купці розповіли про небезпечні землі далі, про болота, які ніхто не переходив без провідників. Айнель, згорнувшись кільцями довкола шиї Аріанель, з шипінням підняла голову — немов відчувала, що в цих краях жило щось інше, давніше і дике.

Тієї ночі, біля лісу з сріблистим листям, вони розклали вогнище. Символи на їхніх руках світилися м’яким світлом, і Аріанель вперше подумала: ці печатки не лише випробування, а й ключі. Каель сидів осторонь, спостерігаючи за темрявою, і його тіньова ілюзія ще довго не розчинялася повністю. Ліріель тихо гралася вогняними іскрами на долонях. Аерон мовчав, але його меч блищав у світлі полум’я, наче теж чекав нового випробування. Подорож тривала, і з кожним кроком вони ставали не просто загоном, а силою, яку вже неможливо було ігнорувати.