Розділ 14

Дорога вела вниз із гір до червоної рівнини. Земля тут дихала теплом, а повітря було пронизане запахом сірки й попелу. Гори залишилися позаду, але холод, який вони несли в собі після зустрічі з Господарем тіней, не зникав.

Ліріель першою ступила на чорний камінь, що місцями ще світився жаром. Її волосся, освітлене сонцем, ніби палало. Вона зробила глибокий вдих і тихо промовила:

— Ми на землях мого дому.

Аерон ішов поруч. Його погляд був уважним, спокійним, але коли вона вимовила ці слова, він уперше дозволив собі ледь помітну усмішку.

— І ти виглядаєш так, наче сама належиш цьому вогню.

Ліріель опустила очі, приховуючи, як щоки зрадницьки спалахнули.

— Тільки не починай із компліментів, — буркнула вона, але голос звучав м’якше, ніж мала намір.

Позаду йшли Аріанель та Каель. Вітер ніс гаряче повітря, і Айнель спокійно ковзала по плечу господині, її луска холодила шкіру, захищаючи від спеки.

— Не подобається мені це місце, — холодно мовив Каель, вдивляючись у марево над рівниною. — Земля дихає, наче готова проковтнути нас.

— Це твої тіні не люблять світла й тепла, — відповіла Аріанель різкіше, ніж хотіла. Вона відчувала, що він її дратує самим фактом своєї присутності, і водночас… вона ловила себе на тому, що спостерігає за ним. За тим, як він іде рівно, без жодного сумніву, ніби знає шлях навіть там, де його немає.

Каель підняв на неї очі — сині, холодні, в яких, однак, спалахнув відблиск чогось темного.

— А може, це твій вогонь занадто легко прагне пожерти все навколо.

Вона стиснула кулаки, але Айнель легенько торкнулася руки, змусивши Аріанель видихнути й відвернутися.

Вечір застав їх біля старих руїн — залишків колись великого храму вогню. Ліріель розпалила вогнище, і його світло відбивалося в очах кожного з них. Але тепер тіні здавалися довшими, живішими, і всі відчували: вони не самі.

Коли інші вже дрімали, Аерон залишився на варті. Ліріель теж не спала. Вона підійшла й сіла поруч. Її голос прозвучав тихо, майже несміливо:

— Ти ніколи не боїшся?

Аерон повернув голову, його темно-карі очі мерехтіли у світлі вогню.

— Боятися — значить жити. Питання лише в тому, що ти робиш із цим страхом.

Вона подивилася на нього довше, ніж мала б, і вперше дозволила собі сказати те, що завжди приховувала:

— Я боюся себе. Своєї сили. Бо що, якщо одного дня я не зупинюся?

Аерон мовчав, а потім повільно поклав руку на її плече. Тепло його дотику було іншим, ніж від вогню — спокійним, земним.

— Тоді я зупиню тебе. І залишуся поруч, навіть якщо весь світ горітиме.

Слова повисли між ними, і Ліріель не відповіла. Але коли їхні погляди зустрілися, вона вже знала — цього разу не відвернеться.

У той самий час Аріанель сиділа осторонь. Вона намагалася медитувати, але відчувала чужий погляд. Підвела очі — Каель сидів навпроти, його обличчя було напівприховане тінню. Він мовчав, але в його очах світилася дивна цікавість.

— Що? — різко спитала вона.

— Ти сильна, — тихо сказав він. — Але сама вважаєш це своєю слабкістю.

Її серце стиснулося. Вона хотіла відповісти різко, але Айнель знову обвила її руку, наче заспокоювала. І Аріанель не знайшла слів. Вона лише відвернулася, але ще довго відчувала його погляд на собі.

Ніч у руїнах минула неспокійно. І хоча кожен намагався тримати себе в руках, усі знали: між ними починає виростати щось нове — небезпечне й сильне водночас, як вогонь, що здатен і зігріти, і знищити.