Розділ 13 Залишок господаря тіней

Ніч у горах була холодною, місяць губився у тумані, а вітер бився між скелями так, наче намагався зірвати їх з місця. Загін зупинився в ущелині, розвів невелике багаття, яке ледве гріло. Кожен намагався відпочити, але сон не приносив спокою.

Аріанель лежала, заплющивши очі, та відразу опинилася в іншому місці. Високий крижаний трон сяяв перед нею, а на ньому сиділа її тінь. Та ж сама жорстока, безжальна версія, що вона бачила в печері. Голос лунав холодним дзвоном:

— Ти слабка. Я — твоя справжня суть. Подивись: усе навколо має схилятися перед тобою, бо ти створена, щоб панувати.

Аріанель здригнулася. Слова різали, наче крижані ножі. Її тіло ніби сковували невидимі ланцюги. Вона хотіла відповісти, але губи не слухалися.

Тоді почулося шипіння. Біля її руки з’явилася знайома холодна вага. Айнель — біла змія з блакитними очима, що світилися в темряві. Вона вигнулася дугою, дивлячись прямо на крижану тінь. Повітря навколо завібрувало, і гострі кристали льоду почали падати зі стелі ілюзорного тронного залу.

Тінь розсміялася:

— І ця іграшка хоче тебе захистити?

Айнель розкрила пащу, і подув вітру перетворився на шквал, що розвіяв трон у крижану пилюку. Ланцюги на руках Аріанель тріснули. Вона різко зітхнула — і прокинулася.

Біля неї стояв Каель. Він дивився мовчки, але його очі сяяли слабким відблиском темряви, яку він намагався стримати.

— Ти кричала, — сказав він сухо. — Що ти бачила?

Аріанель стиснула руку, де ще залишався холодний слід Айнель. Змія лежала поруч, спокійно згорнувшись у кільце, але її очі все ще палали.

— Себе, — прошепотіла вона. — Себе… такою, якою я боюся стати.

Каель мовчав, не наважуючись торкнутися, але його тінь ворухнулася — і Аріанель зрозуміла: він теж має свої кошмари, він знає, про що вона говорить.

Вогонь у центрі табору затремтів. І раптом повітря стало важчим. Айнель випросталася, її тіло напружилося. Вона зашипіла, і земля біля багаття здригнулася. З полум’я вирвалася темна постать, схожа на клапоть тіні з печери. Її безлике обличчя нахилилося, і голос, який вони вже знали, прошипів:

— Ви не позбулися мене. Я — у вас.

Ліріель прокинулася першою, її очі загорілися полум’ям.

— Не смій! — вигукнула вона, кидаючи вогонь просто в тінь.

Аерон вихопив меч, темрява його сили закрутилася навколо леза, і він рубонув по постаті. Але тінь лише розсипалася й знову зібралася.

Айнель різко зірвалася з місця, обвилася навколо руки Аріанель і випустила шквал крижаного повітря, змішаного з ріжучим вітром. На мить тінь відступила, завила і щезла.

Тиша впала важкою завісою. Вогонь у багатті майже згас.

— Це тільки початок, — сказав Каель, його голос звучав так, ніби він говорив сам до себе. — Він буде приходити знову.

Аріанель обережно погладила Айнель, відчуваючи її холодну, але живу силу.

— І тоді ми зустрінемо його разом, — відповіла вона твердо.

Вона не зізналася, що все ще чує голос своєї тіні в глибині розуму. Але, коли Айнель торкнулася щокою її руки, вона зрозуміла — вперше за довгий час вона не одна.