Розділ 12

Печера залишилася позаду, але її тиша переслідувала їх навіть на відкритому повітрі. Кожен крок луною віддавався в серцях, наче вони все ще йшли серед тіней. Небо було чистим, вітер розносив запах сосен, але навіть свіже повітря не полегшувало відчуття, що хтось дихає їм у потилицю.

Аріанель ішла попереду, її біле волосся майже світилося під сонцем, але погляд залишався важким. Вона знала — те, що вони пережили, не можна просто відкинути. Тінь, що сиділа на крижаному троні й називала себе її суттю, була занадто реальною. І тепер уночі, коли вона заплющувала очі, вона бачила саме її — холодну, жорстоку, ідеальну.

Ліріель намагалася говорити, жартувати, щоб розвіяти атмосферу, але кожне слово гасло у тиші. Вона приховувала обпечені руки під рукавами, щоб інші не бачили, як шкіра ще тремтить від спогаду про її власне полум’я. Коли ж уночі їй снилося, що вона горить живцем, Аерон завжди прокидався першим. Його темні очі дивилися спокійно, але вона відчувала — він теж щось бачив. І, хоч вона ніколи не просила, він завжди клав руку на її плече, доки тремтіння не минав.

Каель мовчав найбільше. У його голові досі лунав голос тієї безодні: «Ти — порожній». Він не визнавав цього вголос, але коли віддалявся від загону, Аріанель помічала, як його тінь довша й темніша за інших. Вона не мала відваги запитати — і водночас не могла відвести очей.

Їхня дорога пролягала через гори. Вітер бив у лице, сипав камінням з обривів. Вечорами вони сиділи біля вогню, і це полум’я мало стати теплом, але було нагадуванням.

— Він не зник, — раптом промовила Ліріель тихо, наче боялася почути власні слова. — Господар. Я відчуваю його… десь у мені.

— Не тільки ти, — відповів Аерон. Його голос був рівним, але пальці на мечі біля коліна стиснулися сильніше. — Усі ми відчуваємо.

Аріанель підняла голову. Вогонь у її очах світився тривогою.

— Якщо він справді лишився в нас, наступного разу ми можемо стати його знаряддям.

— Тоді, можливо, — Каель уперше заговорив за день, — наступного разу нам доведеться вбити одне одного.

Вітер завив у горах, і від цих слів стало ще холодніше, ніж від нічного повітря.

Ліріель різко підвелася, очі її спалахнули.

— Ні! Ми не дозволимо йому керувати нами! Ми вже довели, що можемо знищити його!

Каель дивився на неї довго, потім повільно відвернувся.

— Ми знищили тінь. Не Господаря.

Тиша впала знову, але тепер вона була ще важчою. І все ж, коли вночі кожен із них бачив кошмари, коли власні двійники приходили у сни, вони щоразу прокидалися поруч один з одним. І навіть якщо ніхто не наважувався визнати це вголос, у цій близькості було щось сильніше за темряву.

Їх чекала довга дорога до кордонів Вогняного королівства, але вже зараз кожен із них розумів — наступні битви будуть не лише зі світом зовні, а й із тим, що пробудилося всередині.