Розділ 11. Господар тіней

Повітря в печері стало важким, густим, ніби смола. Світіння рун на стінах тьмяніло й змінювало колір, поки зовсім не потемніло, і їх поглинула неприродна тиша. У тумані щось ворушилося. Спершу лише шепіт, потім — кроки. З тіні виросла висока постать, без обличчя, з двома чорними проваллями замість очей. Від неї тхнуло холодом, ніби могильним.

— Ви пройшли крізь ілюзії, — промовив він голосом, що відлунював у самій душі. — Але це була лише примха. Тепер ви зустрінете мене. Я — ваш страх, ваш біль, ваша правда. Я — Господар тіней.

Каель стиснув кулаки.

— Ми вже бачили досить.

— Ні, — безликий нахилив голову. — Ви бачили лиш відображення. А тепер подивіться вглиб.

Його тіло розірвалося на чорні клуби, що впали на землю й виросли в чотири постаті. Кожен із них мав знайомі риси — їхні власні. Викривлені, темніші, сильніші.

Ліріель побачила себе з вогнем у руках, що палав настільки яскраво, що плавив камінь. Її двійниця сміялася.

— Ти слабка, бо маєш серце. Я ж спалю все — і буду вільною.

Аріанель зіткнулася з собою на крижаному троні, оточену натовпом рабів. Та версія дивилася на неї зверхньо.

— Ти тримаєшся за силу, яку не розумієш. Я — твоя справжня суть. Панувати або згинути.

Аерон стояв перед власним відображенням у кривавій короні. У його руках був меч, від якого капала кров.

— Ти боїшся трону, бо знаєш, що зрадник живе в тобі. Я — ти, коли перестанеш брехати собі.

Каель бачив темний силует без рис обличчя, суцільну безодню, що шепотіла йому.

— Ти порожній. Самотній. І завжди будеш.

Тіні рушили одночасно.

Печеру розірвали вибухи вогню й води, тремтіння каменю, свист клинків. Ліріель відступала, обпікаючи руки від власного вогню, її двійниця сміялася і не відчувала болю. Аріанель тремтіла від крижаних ран, коли водяні леза її копії впиналися в шкіру, кожна подряпина була реальною. Аерон ледь встигав відбивати удари свого двійника — вони билися так, ніби він справді рубав самого себе. Каель… він завмер, бо його тінь не нападала, лише шепотіла. І від цих слів тріскалася його сила.

Вони програвали.

— Ви бачите? — голос Господаря лунав відразу з усіх боків. — Ви не здатні встояти навіть перед собою. Ви — жертви. Я поглину вас, як поглинув сотні до вас.

Ліріель упала на коліна, груди пекли від опіків. Її двійниця вже здіймала руки для останнього удару, але раптом перед нею став Аерон. Він відбив меч темного відображення, відкинув його і крикнув:

— Вставай! Якщо ти здасися, ми всі загинемо!

Її очі спалахнули, і вона піднялася, відчувши, як полум’я відгукується на його крик. Її вогонь злився з його.

Аріанель задихалася від крові, губи тремтіли, коли крижана тінь підносила клинок. Але темрява розірвала простір — Каель. Він ударив власною тінню, і обидві сили вибухнули. Його очі на мить засвітилися тим самим безумством, але він втримав його. Він нахилився до Аріанель, його голос був тихим, хрипким, але справжнім:

— Я не дозволю, щоб ти впала.

І вона вперше не відвернулася від його погляду.

Вогонь, вода, темрява зливалися в єдиний вир. Тіні кричали, не відступаючи, навіть поранені поверталися знову. Їхні удари рвали печеру, камінь сипався зі стелі.

— Ви не сильніші за мене, — ревів Господар. — Я — це ви!

І тоді Аріанель, залита кров’ю, зробила крок уперед. Її голос був хрипким, але в ньому звучала сила:

— Ні. Ти — лише уламки. Ми — цілі.

Вона простягла руку. Ліріель поклала свою поверх, Аерон — слідом, Каель — останнім. Їхні стихії змішалися. Не одразу. Спершу вони рвали одне одного — вода гасила вогонь, вогонь випаровував воду, темрява ковтала світло. Вони мало не знищили себе. Крики лунали в печері, їхні тіла тремтіли, кров ішла з носів, рани відкривалися знову.

Але вони не відпустили.

Їхня сила почала звучати в унісон, і тіні завили, розсипаючись. Господар спробував зупинити цей потік, та його безлике обличчя почало тріскатися.

— Ви не можете… ви не повинні…

— Ми вже не ті, ким були, — пролунав голос Каеля. І цього разу в ньому була не лише крига, а й жар.

Потік магії вибухнув, розриваючи Господаря на шматки. Його крик був схожий на смерть світу, але він згас, залишивши порожнечу.

Вони впали на камінь. Кожен поранений, знесилений, майже зламаний. Але живі.

Їхні руки все ще торкалися одна одної. І ніхто не поспішав відпускати.

Тиша печери була гнітючою. Лише чути було, як капає вода. І кожен із них відчував — ця перемога не звільнила їх, а лишила мітку. Господар тіней зник, але його відлуння залишилося в їхніх серцях.

І ніхто не сказав уголос, що це лише початок.