Розділ 10. Тіні, що вбивають

Печера тряслася, немов жива. Руничні символи на стінах палали сліпучим світлом, а туман перетворювався на щось густе, майже відчутне на дотик. Він огортав, душив, шепотів сотнями голосів.

— Це вже не ілюзії, — сказала Аріанель, її голос лунав рівно, але в очах світився холодний вогонь. — Це матеріалізовані тіні. Вони можуть нас убити.

Ніхто не встиг відповісти, як туман розірвався на чотири напрямки, розділивши їх знову. Але цього разу кожна тінь мала зуби.

Ліріель

Перед нею постав батько — не привид, а тілесний, із полум’ям у руках. Його удари обрушувалися, немов справжні. Вогонь обпікав шкіру, залишаючи справжні рани.

— Ти ніколи не була варта мого імені! — його голос був громом.

Вона відчувала, як серце стискається від болю й відчаю, та в ту ж мить знову з’явився інший образ — мати, що падала в прірву.

Вибір. Завжди цей проклятий вибір.

Ліріель стиснула кулаки, і вогонь вибухнув довкола неї.

— Я не твоя тінь! — крикнула вона. — Я — Ліріель!

Полум’я розсікло образи, і вони розлетілися на попіл. Але вона впала на коліна, знесилена, а на плечі лягла рука. Це був Аерон. Він встиг вирватися з власної пастки, щоб урятувати її.

Їхні погляди зустрілися, і цього разу вона не відвернулася.

Аерон

Його тінь виявилася безжалісною. Він бачив себе королем-тираном, що спалює власну країну. Його руки були червоні від крові, і він відчував її тепло на долонях.

— Це ти, — шепотів двійник. — Це твоя доля.

Ілюзія була настільки реальною, що Аерон майже піддався. Його власний вогонь прагнув вирватися з-під контролю, поглинути все довкола. Але крик Ліріель десь поруч прорізав хаос.

Він вирвався, наче розірвав пута, і полум’я, замість знищити, згорнулося в його руках у форму меча.

— Моя доля — це мій вибір, — прохрипів він.

І вдарив двійника, розсікаючи його навпіл.

Аріанель

Вона опинилася серед руїн власного аукціонного дому. Стіни валилися, люди тікали, сміх і крики змішувалися в жахливу симфонію.

А на троні, який колись був її, сиділа інша — копія Аріанель, з кривавими очима, ще більш холодна й жорстока.

— Ти втратила все. Ти — ніщо.

Тінь піднялася й простягнула руку. З неї вийшли сотні водяних лез, які вп’ялися в Аріанель. Вона закричала — біль був справжнім. Кров залила долоні.

Вона відчувала, як тоне. І саме тоді щось розірвало простір. Чорні крила з темряви розбили ілюзію — Каель. Він схопив її, коли вода вже почала поглинати тіло.

Його холодні очі дивилися просто в її червоні, і на мить у них не було льоду — лише вогонь люті.

— Ти не смієш померти тут, — прошипів він. — Це місце не варте тебе.

Його темрява розчавила тінь Аріанель у порох.

Вона тремтіла в його руках, і вперше не викинула колючу репліку. Лише прошепотіла:

— Ти… врятував мене.

Каель мовчав. Лише сильніше притиснув її до себе, ніби не хотів відпускати.

Каель

Його пастка була найстрашнішою. Він бачив мільйони тіл, бачив себе — того, хто приніс смерть. Тіні шепотіли йому, що він завжди буде сам, завжди буде монстром.

І він майже здався. Але Аріанель торкнулася його руки. Її дотик був реальний, живий.

— Ти не монстр, — сказала вона. — Бо монстри не рятують інших.

Його серце здригнулося. І вперше за десятиліття він повірив — хай на мить — що він може бути кимось іншим.

Темрява, що оточувала його, розсипалася.

Туман зник остаточно. Вони стояли на холодному камінні печери, виснажені, поранені, але живі.

Ліріель притискалася до Аерона, їхні погляди світилися однаковим вогнем.

Аріанель ще трималася за руку Каеля, не відпускаючи.

Айнель згорнулася в кільце довкола господині, її лід парував від напруги.

Між ними більше не було старої дистанції. Ілюзії розірвали їхні серця, але водночас сплели їхні долі.

— Якщо це лише початок, — тихо сказала Аріанель, — то що ж чекає нас далі?

Ніхто не відповів. Але всі відчували одне: тепер вони вже не зможуть відвернутися одне від одного.