Розділ 7. Дорога в тіні

Ранок у столиці був важким. Небо затягнули сизі хмари, сонце ховалося за ними, наче не хотіло торкатися цього міста. Палац здавався ще темнішим після нічного нападу — коридори дзвеніли тишею, варта дивилася насторожено, а радники мовчали занадто довго, уникаючи поглядів Аерона.

Аріанель стояла на сходах палацу, у білому плащі з блакитною вишивкою, її волосся спадало водоспадом до стегон. Вона виглядала, мов холодна статуя, та очі світилися червоним вогнем рішучості. Айнель спокійно звивалася довкола її шиї, іноді випускаючи клубки пари, від яких на камені лишався тонкий шар льоду.

— Ми вирушаємо зараз, — сказала вона, звертаючись до Каеля, Ліріель та Аерона, які підійшли до сходів. — Чим довше чекаємо, тим більше часу у них, щоб готувати пастки.

— І тим більше шансів, що вони вб’ють ще когось, — додав Каель, його голос звучав рівно, без жодної емоції.

Аерон скривив губи, немов хотів заперечити, але стримався. Він був принцом, але тепер поруч стояли ті, кого навіть імператори боялися. Він відчував, що командувати ними неможливо — лише йти поруч.

Подорож почалася з кам’яних доріг столиці, але вже за кілька годин вони опинилися серед пустельних рівнин. Королівство Вогню славилося своїм розпеченим кліматом: навіть ранком земля диміла, а вітер приносив гарячу пилюку.

Ліріель ішла попереду, її руде волосся виблискувало, немов полум’я під сонцем. Вона відчувала цей край — магія вогню підкорялася їй легше, ніж іншим. Її очі блищали, коли вона торкалася пальцями розпечених каменів.

Аерон ішов поряд, час від часу кидаючи на неї погляди.

— Ти занадто відкрито показуєш, що тобі тут добре, — зауважив він. — У цьому є слабкість.

— А у твоїй холодності — теж, — відказала вона. — Люди бояться вогню, але ще більше вони бояться того, хто здається бездушним.

Він усміхнувся, вперше за довгий час — щиро.

— І все ж таки ти дивишся на мене, коли думаєш, що я не бачу.

Ліріель знітилася, але нічого не відповіла.

Аріанель і Каель ішли трохи позаду. Вона кинула на нього косий погляд.

— Ти ненавидиш цей край так само, як і я?

— Я ненавиджу всі краї, — спокійно відповів він. — Бо в кожному з них є слабкі люди, які вірять, що можуть керувати світом.

— І все ж таки ти керуєш своєю імперією, — насмішкувато зауважила вона.

— Я не керую, я тримаю її під владою, щоб вона не розпалася. Це не одне й те саме.

Вона розсміялася тихо, але її сміх звучав холодно.

— Ти надто гордий, щоб зізнатися, що в чомусь ми схожі.

Каель зупинився на мить і глянув на неї так, що серце Аріанель стиснулося.

— Ми схожі лише в тому, що обидва здатні знищити один одного.
 

Надвечір вони дісталися каньйону, де скелі здіймалися вгору, мов велетенські стіни. Дорога звивалася вузькими стежками, під ногами сипалися камінці. Тут панувала дивна тиша, ні птахів, ні звірів.

— Це місце мені не подобається, — прошепотіла Ліріель.

— Воно й не повинно подобатися, — відповів Каель. — Це земля, де колись проводили жертвоприношення хаосу.

Аріанель відчула, як повітря стало важчим. Вона провела рукою по каменю й побачила старі руни, вирізані в скелі. Її пальці здригнулися від крижаного відлуння.

— Вони ведуть нас туди, де лежить артефакт, — сказала вона. — Але й пастки тут будуть найсмертельніші.

Ніч застала їх у самому серці каньйону. Вони розбили невеликий табір: Аерон розвів вогонь, Ліріель поставила захисний бар’єр, Каель мовчки сидів, втикаючи погляд у темряву. Аріанель розплела волосся, її очі блищали в світлі полум’я, немов кров.

Вона відчула, що це перша ніч, коли вони справді залишилися сам на сам — не як союзники з примусу, а як ті, кому доведеться вибирати: довіритися чи загинути.

— Завтра ми підемо вглиб, — сказала вона. — І там уже не буде місця для хитрощів. Або ми довіримося одне одному, або загинемо разом.

Каель підняв на неї погляд.

— І що обереш ти?

— Я завжди обираю життя, — відповіла Аріанель. — Але чи буде воно моїм, чи чужим — це інше питання.

Вогонь потріскував, відкидаючи тіні на їхні обличчя. І в цих тінях зароджувалося щось нове — не довіра, не дружба, але тонка нитка, що могла стати або їхнім порятунком, або початком кінця.

А над каньйоном здіймався вітер, несучи з собою шепіт стародавніх руїн:

— Вони ще не знають, чого шукають.