Розділ 6. Отруєне полум’я

Ніч у столиці була задушливою. Повітря, навіть після заходу сонця, залишалося важким, наповненим запахом гарячого каменю та диму з кузень. На вузьких вулицях ще чувся гуркіт — ковалів, торговців, мандрівних музик, та в палаці, зведеному з червоного мармуру й золота, запанувала тиша.

Аріанель сиділа у своїх покоях, освітлених десятками світильників. Стеля була високою, із розписом полум’яних драконів, а підлога сяяла, віддзеркалюючи її біле, мов сніг, волосся. На столі блищали срібні та золоті тарелі з вишуканими стравами, вина плескали у кришталевих келихах.

Вона відсунула один із келихів убік, погладивши пальцями холодне скло. Айнель, біла змія, яка звивалася довкола її талії, підняла голову, ледь торкнувшись язиком краю келиха. Її рубінові очі спалахнули холодом, і Аріанель усміхнулася, наче почула підтвердження своїх думок.

— Отруєно, — прошепотіла вона, і відсунула келих ще далі.

Вона відкрила одну з кришок на тарелі й вдихнула запах. У носі вдарила кисла, різка гнилизна, яку намагалися замаскувати прянощами.

— Непогано, — мовила вона тихо, — але надто поспішно й занадто грубо.

Раптом повітря у покої змінилося, потемнішало, і тіні ніби потягнулися до неї. Каель з’явився біля дверей, мов із темряви вирізьблена статуя. Його високий зріст, чорне волосся й холодні блакитні очі здавалися надто чужими для цього палацу, створеного із полум’я і золота.

— Ти ще жива, — тихо мовив він, ковзаючи поглядом по столу.

— Розчарований? — у її голосі прозвучала зухвала насмішка.

Каель узяв келих і нахилив його, вдихнувши запах.

— Суміш із трьох отрут. Миттєва смерть для звичайної людини. Навіть дракона б могла повалити. — Він поставив келих назад, його губи ледь сіпнулися. — Хтось дуже квапиться позбутися тебе.

— Вони бояться не мене, — відказала Аріанель, злегка нахиливши голову, — а того, що я можу сказати.

У цей час, у іншому крилі палацу, в саду, залитому світлом смолоскипів, йшли Аерон і Ліріель. Сад був розкішним: фонтани здіймалися вгору, вода виблискувала під світлом вогнів, а троянди росли густими кущами, випромінюючи солодкий аромат.

Ліріель йшла неквапливо, її руде волосся розсипалося по плечах, зеленаво-карі очі уважно вдивлялися в темряву.

— У місті неспокій, — сказала вона низьким, але впевненим голосом. — Я відчуваю, як вогонь змінюється. Він стає непостійним, наче його навмисно роздмухують.

Аерон зупинився, дивлячись на неї знизу вгору — його темні очі світилися відблисками смолоскипів.

— Ти думаєш, це пов’язано з нашими чужинцями?

— Я думаю, — тихо відповіла графиня, — що занадто багато збігів. Вони могли стати причиною. А могли — лише мішенню.

Принц нахилився ближче, його погляд пронизував.

— А ти їм довіряєш?

— Ні, — щиро сказала Ліріель. — Але я знаю, що без них ми не вистоїмо.

Раптовий тріск скла розітнув ніч.

У покоях Аріанель вікна розлетілися на друзки. Всередину вдерлися темні постаті в масках, з мечами, які сяяли зеленим отруйним полум’ям.

Айнель миттєво розширилася, розгорнувши тіло у блискуче кільце холоду. З її пащі вирвався подих льоду, і перший нападник застиг у крижаній в’язниці.

Аріанель здійняла руку — вода, що була у вазі на столику, здійнялася вгору, перетворилася на стріли і врізалася в груди двох ворогів. Їхні тіла впали на мармурову підлогу з глухим стуком.

Каель розчинився у тіні, і наступної миті чорна хвиля темряви розірвала відразу двох нападників, їхні крики загубилися у глибині ночі.

— Це не прості вбивці, — кинув він крізь шум бою. — Вони тренувалися роками.

Але їх ставало дедалі більше. Один із нападників кинув порошок, що змішався з повітрям, і легені Аріанель стиснуло. Вона встигла створити водяну кулю навколо себе, аби відсіяти пил.

Двері розчахнуло полум’я. Увірвався Аерон, його меч горів червоним вогнем, що зрізав ворогів, наче суху траву. Поруч із ним Ліріель підняла руки — стіна живого полум’я піднялася, відділивши нападників від них.

— Вони знали, де ти будеш, — промовив Аерон, відштовхуючи нападника й добиваючи його мечем. — Це зрада зсередини.

— Очевидно, — відказала Аріанель, її очі палали холодною люттю. Вона стиснула пальці, і тіло ще одного ворога розірвалося зсередини водяним тиском. — Але тепер у нас є докази.

Коли останній нападник упав, у кімнаті лишилися тіла в чорних плащах. Їхні обличчя були спалені магією — невидимий закляттям запобіг розпізнанню.

Аріанель витерла кров з обличчя, її дихання було рівним.

— Вони думають, що грають зі мною. Вони забули, що я завжди виграю.

Каель стояв біля вікна, силует його темнів на фоні зір.

— Помиляєшся, — його голос був низьким, крижаний. — Цього разу ти не граєш одна. Якщо ми оступимося, ми впадемо всі разом.

Ліріель стиснула кулаки, відчуваючи, як вогонь у її жилах тріпотить від гніву.

— Це був лише початок.

Аерон дивився на трупи, його темні очі світилися полум’ям рішучості.

— Тоді ми знайдемо того, хто почав цю гру, і зітремо його з лиця землі.

А глибоко під столицею, у підземеллях, радник у чорному плащі схилився перед кам’яним вівтарем. Символ розколотої вісімки сяяв темним світлом на його поверхні.

— Вони вижили, — прошепотів він у тишу.

З глибини вівтаря долинув шепіт, холодний, мов подих із іншого світу:

— Нехай живуть далі. Чим довше вони чинитимуть опір, тим солодше буде їх зламати.