Розділ 5. Полум’яна столиця

Столиця Королівства Вогню виблискувала, наче розпечений коштовний камінь. Її башти здіймалися в небо, вкриті червоно-золотими дахами, а від бруківки йшло тепло — у місті завжди панувала спека. Вулиці були переповнені людьми, що торгували прянощами, зброєю, коштовностями. У повітрі стояв запах кориці, гарячого металу й диму від безлічі кузень.

Аріанель ішла повільно, тримаючи голову високо. На тлі розкішних вулиць вона виглядала білою тінню — її довге волосся майоріло, а криваві очі привертали забагато поглядів.

Айнель, її змія, звилася навколо талії, мов пояс, але будь-хто, хто глянув уважніше, відчував холодний жах.

— Ненавиджу це місце, — пробурмотіла вона. — Забагато світла, забагато тепла.

— І забагато очей, — відказав Каель, який ішов поруч. Його темний плащ і холодний погляд робили його чужим серед червоно-золотих барв столиці.

Аерон ішов попереду, впевнено, як господар. Люди розступалися, схиляли голови. Він був принцом цієї землі, і його присутність мала вагу.

— Ви не повинні забувати, що тепер ви в моєму королівстві, — спокійно сказав він. — І тут діють мої закони.

— А якщо вони мені не подобаються? — різко кинула Аріанель.

— Тоді вони зламають тебе, — холодно відповів Аерон, навіть не обернувшись.

Ліріель ішла мовчки. Її руде волосся світилося на сонці, немов корона з вогню. Вона була стриманою, але Аріанель відчувала — ця графиня володіла внутрішньою силою, яку не можна ігнорувати.

Їх зустріли у палаці з червоного мармуру.

Високі зали сяяли золотом, на стінах висіли килими з палаючими драконами й левами. Але за розкішшю відчувалася небезпека: у кожному куті стояли стражники, у повітрі витав запах політики й інтриг.

— Принце, — звернувся до Аерона старший радник у чорному плащі, — рада вже зібралася. Вони хочуть знати, чому ви привели чужинців у саме серце королівства.

— Бо ці чужинці врятували моє життя, — відрізав принц. — І, можливо, життя всіх нас.

Очі радника блиснули недовірою. Він поглянув на Аріанель, яка спокійно поправляла рукавички, і на Каеля, чия присутність видавалася загрозою навіть у тиші.

— Вони небезпечні, — прошепотів радник.

— Саме тому вони нам потрібні, — втрутилася Ліріель. Її голос був спокійним, але твердим. — Якщо Хаос справді пробуджується, то тільки вони можуть допомогти нам стримати його.

Тієї ж ночі.

Аріанель стояла на балконі, дивлячись на місто, яке горіло тисячами вогнів. Вона відчувала, як у повітрі тісно від таємниць. У цьому палаці зберігалися скелети, про які вона ще не знала — але обов’язково дізнається.

Поруч із нею з’явився Каель.

— Ти плануєш розіграти свою звичну гру? — його голос був тихим.

— Я завжди граю, — усміхнулася вона. — Питання в тому, чи зможеш ти йти в ногу зі мною.

Він нахилився ближче, його очі світилися холодом.

— Ти й досі не розумієш. Я не гравець у твоїй грі. Я — кінець для тих, хто грає.

Аріанель відчула, як її серце стиснулося. І вперше вона зрозуміла: він справді єдиний, хто міг її зламати.

А в іншому крилі палацу Ліріель сиділа у саду з фонтанами, дивлячись на полум’я факелів. Аерон підійшов тихо, але вона відчула його одразу.

— Ти не повинна була їх захищати перед радою, — сказав він.

— Інакше вони б уже були мертвими, — відповіла вона спокійно.

Він нахилився ближче, і в його очах промайнув вогонь.

— А ти боїшся їх?

— Я боюся тільки себе, — тихо сказала Ліріель.

Він усміхнувся.

— Тоді ми схожі більше, ніж ти думаєш.

Їхні погляди зустрілися. У зеленаво-карих очах графині й у темних очах принца промайнуло щось, що ще не було почуттями, але вже точно було більше, ніж просто союзом.

Тим часом у глибині палацу один із радників схилився над пергаментом із символом розколотої вісімки.

— Артефакт наближається, — прошепотів він. — І ми використаємо його першими.