Розділ 3. Руїни Хаосу

Руїни здіймалися з розпеченої землі, мов обвуглені кістки велетня.

Тріщини в камені світилися червоним, із них виходив жар і клуби диму. Повітря тут було важке, сповнене запаху попелу й стародавньої магії.

Графиня Ліріель ступала вперед першою. Її кучеряве руде волосся відсвічувало вогнем у світлі лави, а погляд залишався холодним і зібраним.

— Тут, — промовила вона. — Я відчуваю печать.

Принц Аерон ішов поруч. Його рука міцно стискала руків’я меча, і темно-карі очі ковзали по кожній тріщині в скелях.

— Ми не самі, — сказав він. — Хтось іде за нами.

Ліріель уже відкривала рота, щоб відповісти, як раптом спалахнув вітер і крижаний туман. Із темряви вийшла Аріанель. Її біле волосся майоріло в гарячих потоках повітря, криваві очі палали викликом. На плечі вигиналася біла змія, її погляд холодив сильніше за кригу.

— Графине, принце, — тихо сказала маркіза. — Я чула, ви шукаєте артефакт. Шкода, але він мені потрібен перше.

— Зухвалість, — тихо пробурмотів Аерон, піднімаючи меч. — І дурість.

— Дурість? — Аріанель усміхнулася. — Подивимося, хто з нас виживе після цього місця.

За її спиною важко приземлився Каель. Його чорне волосся злилося з ніччю, а блакитні очі різали простір холодом. Крила тіней зникли в темряві, але присутність його була незаперечною.

— Чудово, — пробурмотів він. — Повний набір.

Раптом земля здригнулася. З тріщин вилізли істоти, створені з каменю, полум’я та тіні. Їхні очі світилися червоним, а ревіння рознеслося по степу.

— Сторожі Хаосу, — прошепотіла Ліріель.

Перша хвиля монстрів кинулася на них.

Вогонь Ліріель розрізав повітря, перетворюючи істот на попіл. Вона рухалася з точністю й холодною впевненістю, але їх було занадто багато.

Аерон вихопив меч і одним рухом розтрощив голову одному з монстрів, що підкрався ззаду. Його клинок спалахнув полум’ям, і він рухався так, наче танцював серед ворогів.

Аріанель підняла руку — і вода з повітря зібралася в крижану хвилю, що обрушилася на цілу групу створінь. Вони застигли у скульптури з льоду, і змія Айнель із задоволенням розбила їх вихором вітру.

Каель ж… просто крокував уперед. Його очі спалахнули блакитним сяйвом, і з тіні вирвалися чорні леза хаосу. Вони різали монстрів, мов папір, і жодна істота не могла навіть торкнутися його.

— Ти завжди робиш виставу, — кинула Аріанель між заклинаннями.

— А ти завжди плутаєш гордість із силою, — спокійно відповів він.

Ліріель швидко окинула їх поглядом.

— Ви ненормальні, — сказала вона тихо. — Але якщо хочете вижити — тримайтеся разом.

— Разом? — глузливо підняла брову Аріанель. — Ми вороги.

— Тут вороги інші, — твердо відповів Аерон, зрубуючи ще одного стража.

І справді: нова хвиля монстрів виповзала з тріщин. Їх ставало дедалі більше, і навіть чотирьом могутнім маґам було важко їх стримувати.

Аріанель відчула, як повітря задрижало — і в центрі руїн відкрилася брама, з якої виходив справжній Хранитель: істота з тілом із лави та крилами чорного диму. Його ревіння було схоже на удар громовиці.

Каель зробив крок уперед, але Ліріель зупинила його.

— Якщо підеш сам, загинеш. Ти потрібен нам живим.

Аріанель розсміялася коротко й різко.

— Тож виходить, ми тепер… союзники?

Її криваві очі зустрілися з очима Каеля. Його погляд був холодним, але в ньому спалахнула іскра — не страху й не ненависті. Радше — визнання сили.

Він повільно кивнув.

— Лише на цей бій.

Четвірка стала пліч-о-пліч. Вогонь і вода, хаос і лід, клинок і вітер — усі стихії переплелися, коли вони разом кинулися назустріч Хранителю.

І саме в цей момент у кожного з них народилася думка:

Можливо, ця війна буде не тільки зі світом… а й між нами самими.