Розділ 2. Артефакт Хаосу

Ніч у столиці була неспокійною. Усі таверни, базари й навіть храми шепотілися про дивні видіння. Сотні людей заявляли, що бачили чорні спалахи над морем, блискавки, які не торкалися землі, а рвали небо на шматки.

Аріанель сиділа у своїй кабінетній залі, серед карт континенту та літальних маршрутів. Перед нею лежав стародавній сувій, куплений нещодавно в одного авантюриста, який так і не дожив до сьогоднішнього дня.

На пергаменті була намальована печать — коло з вісімкою, що розривалося у середині.

— Артефакт Хаосу, — промовила вона вголос.

Айнель, біла змія, обвилася довкола її плеча. Її очі світилися крижаним світлом.

— Це не твій товар, — прошепотіла змія голосом, який чула лише маркіза. — Це пастка.

— Будь-яку пастку можна використати, — Аріанель торкнулася пальцями малюнка. — Якщо він справді існує, то навіть дракони схилять голови перед тим, хто його матиме.

У двері знову увірвався вітер.

— Думав, ти розумніша, — пролунало позаду.

Вона навіть не обернулася.

— Ти знову без запрошення, Каелю.

Він вийшов з тіні, у чорному плащі, і цього разу в його руках була срібна пластина з тим самим символом.

— Артефакт пробудився. Його охороняють самі залишки Стихійних Богів. Я знищу його, перш ніж він потрапить до рук авантюристів, дурних імператорів чи… — його погляд ковзнув по ній, — торговців смертю.

Аріанель підняла підборіддя.

— Якщо він такий небезпечний, чому ж ти досі його не знищив?

Каель зупинився прямо навпроти неї.

— Бо він з’явився не в моїх землях, а у володіннях Королівства Вогню. А там… свої правила.

Її очі спалахнули зацікавленням.

— Королівство Вогню? — вона повільно усміхнулася. — І ти хочеш, щоб я тобі допомогла.

— Я хочу, щоб ти трималася подалі, — його голос став крижаним.

Та Аріанель лише розсміялася.

— Знаєш, дракон, — її голос був тихим, майже ніжним, — коли ти щось забороняєш, мені хочеться саме це й зробити.
 

Два дні потому.

У степах, на кордоні Королівства Вогню.

Гарячі вітри несли запах попелу. Палаючі кам’яні скелі здіймалися в небо. Саме тут лежав вхід до руїн, де колись зберігалися артефакти давніх богів.

Аріанель стояла на вершині чорної дюни й споглядала постать унизу.

Висока жінка з рудим, наче полум’я, волоссям та очима, в яких танцював зелений і карий вогонь. Її оточував ореол тепла, мов від багаття.

— Це вона, — прошепотіла Айнель. — Графиня Ліріель Файден. Маг вогню, мудра й сильна.

І справді — жінка виглядала впевненою, хоч її погляд був закритий і холодний. Поруч із нею стояв високий чоловік — чорне волосся, темно-карі очі, меч у руці. Його обличчя було спокійним, але в усмішці ховалася тінь інтриги.

— Принц Аерон, — прошепотіла маркіза, й на її губах з’явилася хитра посмішка. — Як цікаво, що вони теж тут.

І саме в ту мить позаду розгорнулися чорні крила. Каель приземлився поруч, мов сама тінь хаосу.

— Я ж казав: тримайся подалі, — промовив він холодно.

— А я казала: мені подобається порушувати заборони, — відповіла Аріанель і впевнено рушила вниз, назустріч графині та принцу.