Епілог. Те, Що Залишилося

Найгірше — зрозуміти після того, як вже не можна змінити. Тобі пощастило. Майже.
— Кіцуне з джерела Юмімі

Коли вони вийшли на поверхню, небо починало світлішати.
Не різко — спочатку сірий туман на горизонті. Потім блідий ранок, що не знав куди поставити ноги після такої довгої відсутності. Потім сонце — обережне, наче теж не впевнене, що його тут чекають.
Свічки по всьому місту тремтіли на вітрі. Вперше за всі ці дні — тремтіли, як звичайні свічки на звичайному вітрі. Нерівно. По-різному. Живо.
Між коренями Великого Дерева квіти-ока залишалися закритими і наступної ночі. І ночі після. Вони просто закрилися — і всі забули, що вони взагалі колись відкривалися.
Цукіме вийшла на поріг свого будиночку зранку і постояла, дивлячись на небо.
— Повітря інше, — сказала вона. — Вперше за... — Вона не закінчила. Просто кивнула і пішла всередину.
Хіширо дивився на свічку біля дверей і мовчав. Свічка тремтіла на вітрі.
— Нарешті, — сказав він тихо. — Тиша справжня.
 

*   *   *

Кіцуне сиділа на тому самому камені. Вода в джерелі Юмімі була теплою, синюватою, спокійною.
Дарина прийшла сама, без Марти і Олексія.
— Ти знала, — сказала вона.
— Я здогадувалася, — поправила кіцуне. — Це не те саме.
— Ти могла сказати нам прямо.

— Могла. — Кіцуне дивилася на воду. — Але тоді ти б не пройшла шлях. А шлях — це не інформація. Це те, що відбувається з людиною, поки вона йде. — Вона підняла голову. — Ти прочитала пророцтво на камені?
— Так.
— І тепер розумієш, що воно означало?
— Так.
— Добре, — сказала кіцуне тихо. — Найгірше — зрозуміти після того, як вже не можна змінити. Тобі пощастило.
Пауза.
— Майже, — додала вона.
Дарина сіла поруч на каміння. Вода джерела пахла сіркою і чимось солодким — так само, як і першого разу. Деякі речі не змінюються.
Вони сиділи і мовчали. Вода тихо парувала. Сонце нарешті знайшло своє місце на небі і стало впевненіше.
Хінотака жила.