Розділ Десятий. Попіл і Те, Що Після Нього

Помилка — це не кінець плану. Це початок наступного.
— СебуКісс
 

СебуКісс і Ремсіквекс не тікали. Вони стояли там, де стояли — крила складені, чорне полум'я на посоху погасло. Звичайний посох у звичайній руці.
Довга пауза. СебуКісс дивився на місце, де був демон.
— Майже сто років роботи, — сказав він.
— Ми недооцінили їх, — відповіла Ремсіквекс.
— Я недооцінив. Моя помилка.
Він обернувся до них — і в його погляді не було ні злості, ні відчаю. Оцінка. Той самий погляд, що і в бібліотеці, тільки тепер відкритий до кінця.
— Ви можете нас убити, — сказав він. — Логічно і зрозуміло. Або можете поставити питання, яке насправді вас цікавить.
— Навіщо? — запитала Дарина. — Навіщо все це, якщо ви могли просто жити?
— Я — останній з Кагеширо. — Він сказав це без пафосу, як кажуть про погоду. — Клану, який вирізали за злочини, яких він не скоював. П'ять кланів убили одне одного і поклали провину на нас — тому що мертвим потрібен винуватець, а живим — чиста совість. Я мав злість і час. — Він трохи помовчав. — Це погана комбінація.
— А ти? — Марта звернулася до Ремсіквекс.
— Я мала брата, що зрадив мене і забрав те, чим я була. — Вона відповіла рівно, без інтонації, що видає біль. — Мені потрібна була сила. Він запропонував спосіб. Ми обидва отримали щось від цього плану — і обидва не отримали результату.
— Ви добре правили містом, — сказала Марта. — Це правда.
— Не з доброти, — відповів СебуКісс. — Нам так було зручно. Але місто процвітало. Це факт, що не залежить від мотивів.
Дарина дивилася на обох. На цих двох людей — якщо їх можна було назвати людьми — що прожили поруч з містом сотні років, знаючи що роблять і навіщо. І зробили для нього не менше, ніж узяли.
— Що тепер? — запитала вона нарешті.
— Це ваше рішення, — відповів СебуКісс. — Не наше.
Марта й Олексій дивилися на Дарину.
Вона не дала відповіді одразу. Вона думала — так, як думають, коли розуміють, що наступне слово буде важливим.
— Живіть, — сказала вона нарешті. — Але більше без пасток.
Пауза.
— Це розумна умова, — відповів СебуКісс.
Ремсіквекс подивилася на нього — коротко, той погляд, що не призначений для чужих очей. Він не відповів поглядом. Але й не відійшов.
— Схоже, у нас знову є час, — сказала вона тихо.
— Схоже, — погодився він.