Розділ Шостий. Ніч, Що Забула Про Ранок

Є речі, які відбуваються поступово — і тому непомітно. Як старіння. Як отрута в малих дозах. Як брехня, яку повторюють досить довго.
— невідомий автор
 

Наступного ранку Олексій прокинувся і зрозумів, що надто темно.
Він лежав і слухав місто за вікном — і місто звучало так само, як завжди. Торговці виходили на ринок. Десь скрипіли повозки. Ніхто не кричав, ніхто не панікував. Але крізь щілини у віконних дверях не пробивалося жодного світла.
Він вийшов надвір.
Небо було темним. Не вечірнім, не передранковим — просто темним, рівномірно і остаточно, без зірок і без місяця. Свічки по всьому місту горіли — і їхнє світло здавалось тепер більшим і важливішим, ніж учора. Торговці на ринку рухалися і торгували. Але говорили тихіше.
— Так буває, — сказала жінка біля крамниці, яку він зупинив. — Туман, мабуть.
Ніякого туману не було.
 

*   *   *

Ороку того дня не відкрив двері навіть на стук. Хіширо відкрив, але тільки щоб сказати:
— Дарма ви це все почали. Я казав.
— Що відбувається з небом? — запитала Дарина.
— Воно відчуває, що його потривожили. — Хіширо закрив двері.
Бентен говорила через зачинені двері — хрипло, ніби не спала всю ніч.
— Воно чує кожен ваш крок. Я казала, що дарма. Але ви вже зайшли надто глибоко. — Пауза. — Ідіть до джерела. Запитайте лисицю. Вона не скаже правду — але вкаже напрямок.
Кіцуне сиділа на тому самому місці, що й раніше. Вода в джерелі не змінилася.
— Небо закрилося, — сказала Марта.
— Так, — відповіла кіцуне.
— Це назавжди?
— Залежить від того, що буде далі. — Вона подивилася на Дарину. — Ти знайшла ім'я в бібліотеці.
— Звідки ти знаєш?
— Я знаю багато. Але кажу мало. — Кіцуне звела погляд угору, на темне небо. — Ім'я — це ключ. Але брама відкривається не ним. Брама відкривається п'ятьма вогнями, поставленими на місця п'яти кланів. — Пауза. — Ти знаєш де ці місця.
— Знаю, — сказала Дарина.
— Тоді йди. — Кіцуне опустила голову. — Але пам'ятай пророцтво. «Той, хто веде — не той, кого ведуть.» Ти думаєш, ти шукаєш сама. Але запитай себе: хто перший сказав тобі де шукати?
Дарина відкрила рот. Закрила.
— СебуКісс, — сказала вона.
— І Ремсіквекс, — додала Марта тихо.
Кіцуне промовчала. Але три хвости злегка ворухнулися.
 

*    *   *

Вхід у підземелля знаходився там, де Ремсіквекс і казала, що є ринок — за рядом бочок, у вузькій щілині між кам'яними стінами. Вони могли б пройти повз нього десять разів і не помітити. Але тепер, з темним небом над головою і відчуттям, що їх хтось веде, — вони знайшли його з першого разу.
Дорога вниз. Факели в іржавих кільцях — не свічки. Стіни вкриті подряпинами, що йшли горизонтально, паралельними смугами, на одній і тій самій висоті від підлоги. Ніби щось велике й однакове повторювало один і той самий рух знову і знову.
— Не дивіться на стіни, — сказала Дарина. І одразу зрозуміла, що це безглузда порада.
Сліпота прийшла одразу після першого повороту — не темрява, а саме сліпота, коли очі відкриті, але не бачать нічого. Кілька секунд. Марта зупинилася і поклала руку на плече Олексія. Олексій поклав руку на стіну. Дарина рахувала подумки.
Потім зір повернувся.
— Що це було? — запитав Олексій.
— Попередження, — сказала Марта. — Або привітання. Ще не зрозуміло.