Розділ П'ятий. Що Ховається в Книгах?

Найнебезпечніша брехня — та, де кожне окреме слово є правдою.
— Ремсіквекс

СебуКісс відкрив закрите крило бібліотеки без зайвих питань — просто дістав ключ, вставив у замок і відчинив двері так, наче робив це щодня. Олексій пізніше думав: а може й робив.
Всередині пахло інакше. Не просто старим папером — чимось важчим і густішим, що осідало в горлі і нагадувало те, як пахне земля після довгого дощу. Полиці тут стояли тісніше, і між ними ледве проходила одна людина. Ремсіквекс зайшла слідом і відразу знайшла місце у кутку — сіла, поклала блокнот на коліна і почала щось писати, ніби її тут не було.
— Перша книга — ось, — сказав СебуКісс і поклав на маленький столик у центрі книгу, що здавалась занадто цілою для свого віку. Обкладинка з темного дерева, обплетена тонкими мідними нитками. На ній вирізьблено символ: п'ять точок, з'єднані лініями у зірку. В центрі зірки — кругла печатка. — Рік шістсот перший. Хіноро — клан ремісників. Вони першими почали виготовляти червоні свічки.
Дарина обережно відкрила книгу. Письмо дрібне, акуратне.

[ Перша Книга Хіноро — рік 601, Епоха Такато, початок весни ]

Ми виготовили першу партію червоних свічок із незвичного воску. Воєначальник сказав, що віск пахне глибиною. Ми не питали, звідки він його дістав. Свічки горіли рівно. Дуже рівно. Навіть на вітрі.

— «Пахне глибиною», — прочитала Дарина вголос. — Це дивне формулювання.
— Воск тоді виготовляли з різних речей, — відповів СебуКісс рівно. — Різні речі пахнуть по-різному.
— Де вони його дістали?
— Цього книга не говорить. — Він злегка посміхнувся. — Багато чого старі книги не говорять прямо. Звичка часу. — Він відчинив ще одну полицю і дістав стос аркушів. — Ось пізніші записи. Від тисячного року вже є точні дати.
Марта забрала стос і почала гортати. Між записами про торгівлю і врожаї траплялися особисті нотатки — дати, короткі фрази. «16 січня. Сьогодні — день, коли все почалося. Я не відзначаю свята. Але пам'ятаю.» «22 квітня. Вона нагадала мені сьогодні. Я зробив вигляд, що забув. Вона знає, що я не забув.»
— Чий підпис? — Марта підняла аркуш.
— Без підпису, на жаль, — відповів СебуКісс. — Буває.
Марта поклала аркуш назад і непомітно зробила позначку у власному блокноті.
 

*   *   *

Шифр вони знайшли самі — Дарина знайшла, якщо точніше. Вона мала звичку в нових місцях читати назви книг на полицях, просто так, як читають написи на стінах. Коли вона дійшла до третьої полиці від входу і почала читати назви по черзі — щось клацнуло в голові.
Вона взяла аркуш і почала виписувати перші букви назв книг у порядку дат їх написання.
О. Н. И. — Н. О. — К. О. К. У. Д. З. І. Н.
Вона сиділа і дивилася на те, що написала.
— Хлопці, — сказала вона тихо. — Підійдіть сюди.
Коли Олексій і Марта побачили, Олексій відразу подивився на СебуКісса. Архіваріус стояв спиною до них і щось переставляв на полиці. Рівно. Методично. Жодного зайвого руху.
— СебуКіссе, — сказав Олексій. — Хто розставляв книги в такому порядку?
Коротка пауза. Ледь помітна.
— Я, — відповів СебуКісс, не обертаючись. — Хронологічний порядок — найлогічніший. Я завжди так вважав. — Він поставив останню книгу на місце. — Знайшли щось цікаве?
— Поки ні, — сказала Дарина і заховала аркуш у кишеню.
Ремсіквекс у кутку підняла погляд від блокноту — на мить, коротко — і опустила знову. Але Марта встигла побачити, що вона не писала. Вона просто сиділа з відкритим блокнотом і дивилася кудись між рядками.