Розділ Другий. П'ять Голосів, Що Мовчать

Старість — не мудрість. Але вона дуже добре вміє мовчати про те, що болить.
— Кавабата Ясунарі

Старійшини жили в саду каміння за Великим Деревом.
Не в одному будинку — кожен у своєму, маленькому, з одним вікном і вузькими дверима. П'ять будиночків навколо одного спільного простору, де з сірого каменю були викладені концентричні кола і між ними ріс мох. Тихе місце. Навіть звуки міста сюди доходили приглушеними, ніби проходили через воду.
Першим вийшов Хіширо — маленький і сухий, мов гілка після довгої зими. Він сів на камінь і подивився на трьох молодих людей без здивування і без особливої теплоти.
— На північ звідси, — почав він без вступу, — де гори простягають кам'яні пальці до самого неба і хмари розбиваються об каміння, не долітаючи до вершин — там є щось. Колись там добували залізо і нефрит із серця землі. — Він замовк. Потім додав тихіше: — Я не рекомендував би туди йти.
— Чому? — запитала Марта.
— Тому що те, що там залишилося — залишилося з причини. — Він підвівся і пішов до свого будинку. — Більше я нічого не скажу.
Цукіме говорила довше, але не більше по суті. Вона сиділа всередині і запросила їх зайти — маленька кімната, низький столик, чай, що вже охолов. Вона наливала його в чашки методично, рівно, і говорила не на них, а кудись між.
— На сході є місце, де навіть вітер пахне какао і старим бамбуком. — Пауза. — Шукайте між деревами. Те, що там залишилося, не звалилось саме. — Вона поставила чайник. — І пийте чай, поки він теплий. Він стигне так само, як і все решта.
Ороку не відкрив двері. Говорив крізь них.
— Захід. Де озеро лежить так тихо, що боїшся кашлянути. Там є старі пристані. Від них тягне чимось, що я не хочу називати при денному світлі. — Довга пауза. — Іди звідси. Дарма ви це все починаєте.
— Що починаємо? — запитала Дарина.
За дверима — тиша.
 

*   *   *

Бентен і Кагецу говорили з ними разом, у спільному саду. Бентен — жінка, що колись, певно, була дуже висока і пряма, а тепер зігнулась під якоюсь невидимою вагою. Кагецу — навпаки, маленький і рухливий, з руками, що постійно щось торкали: каміння, траву, власні пальці.
— На південь, де трава росте надто рівно і надто швидко, — сказала Бентен. — Я була там дитиною. Більше не ходжу.
— А ремісники? — запитав Олексій. — Хтось говорив про клан, що робив свічки.
— Хіноро, — сказав Кагецу і замовк на мить, як зупиняються, коли вимовляють ім'я когось померлого. — Вони жили ближче за всіх до центру. Звідти прийшла культура, яку ви бачите навколо. Свічки, глечики, барвники. — Він подивився на Велике Дерево. — І не тільки.
— Що «не тільки»? — Дарина нахилилася вперед.
— А ось це, — відповів Кагецу, підводячись, — ти маєш знайти сама. — Він пішов. — Підказка: в бібліотеці є перша книга. Дуже стара. Запитай архіваріуса про найстарішу секцію.
Дарина записала. Марта дивилася на спини старійшин, що йшли кожен до свого будиночку — п'ять постатей, що несли в собі щось важке і не хотіли цього показувати.
— Вони бояться, — сказала вона тихо. — Не нас. Чогось іншого. — Або знають щось, чого ми поки не знаємо, — відповів Олексій.
— Це одне й те саме, — сказала Марта.