Розділ 31. Болото.

Але мій ранок був неспокійний.

Охорона мовчки забрала мої тканини й принесла золото. Жодного слова, лише погляди, що стежили, як я рахую монети. Ціна не була названа, але щедрість не залишала місця образі.

Я не розумів, що сталося, що таки мої тканини було куплено. Жодного слова, лише погляди. Зазвичай торги тут тривали годинами, а нині ця мовчазна щедрість множила неспокій. Як не зрозумів, як по якомусь знаку, що подав посильний, - я був узятий під охорону та повели з замку.

Олена була чарівна!

Чекала поза замком. Білий блиск рукавичок, каміння у волоссі, хутряний плащ - вона знову була холодною Імператрицею.

Вона немов насолоджувалася цією прогулянкою поза межі замку, та ще на другорядному вході до замку, біля пристані, куди прибували човни з всім необхідним для замку.

Мій човен був тут. Ульф і Бйорн свиснули мені та замахали руками - варто мені потрапити в поле зору. Схоже. Що вони мене виглядали.

Вона чомусь якось схвально ледве помітно посміхнулася. В її поведінці було щось домашнє - не приховувала, що радість моїх товаришів її якось приємно тішила.

Але мені було важко йти. Я помітив, що вона якось дуже пильно дивиться на мене.

В очі.

Я зніяковів і ледве помахав хлопцям, відчуваючи, що їхня та моя радість тут недоречні.

Щось погляд Олени пробуджував в мені перед нею якусь провину.

Що якось щось роблю з нею погане.

Вона дивилася закоханим поглядом.

І не приховувала цього.

Якось з замиранням серця чекала мого наближення.

Але спокійно, якось без жодного зрадницького руху.

Тільки погляд та дихання видавали її почуття. Здається, вона про це здогадувалася, та саме тому закуталася в теплий хутряний плащ.

Вона ж перша простягла рука та взяла мою руку:

- Купцю, - у неї не вдавалася роль холодної Імператриці, її голос зрадницьки видавав, - ти мене переконав.

І тут вона нахилилася до мого уха обдавши своїм гарячим подихом, що не приховала м’ята, лаванда та розмарин. Прошепотіла ледве чутно, аби ніхто окрім мене не почув:

- Я спала сьогодні в твоїй нічній сорочці. – повагалася та добавила. – На голе тіло.

Я поглянув на обличчя що віддалялося від мене.

Вона ледве почервоніла.

- Забирайся. Мені чоловік сказав, що ви домовилися. Купцю, купцю! – вона несхвально похитала головою, - ти не знаєш з ким бажаєш мати справу…

Вона взяла паузу. Насилу повернула контроль. Це в неї погано виходило.

І це вона розуміла. В очах я прочитав якийсь біль. Вона вибухнула наказом:

- Забирай його. – вказала на молодого хлопця, що сидів у замкової стіни та якому було дуже зле.

Він був неприродньо блідий, худий, здавався прозорим, мовби привид. Його блакитні від народження очі зараз були схожі на дві червоні, запалені рани. Повіки білі, майже крейдяні, так що сонце засліплювало, коли він їх ледь заплющував.

Я бачив це одразу. Він помирав від «Материної Хвороби».

- Це твій посильний…

Повисла тиша.

- І тільки його я прийму…

…

- Через місяць…

Вона стала холодна, якась думка видала, що вона була упевнена, що більше мене не побачить:

- Його чекаю з звісткою про звіт… Не треба казати моєму чоловіку, як йдуть справи. Я перекажу йому… Тут всі попередженні, що тебе не пускати, до мого особистого розпорядження. Тільки він, - вона знов вказала на хворого хлопця, - через місяць принесе звістку…

Вона дивилася в очі та щось мені подумки кажучи, чого я не розумів. Я не лише подумав, що він скоро помре; я знав це. Він був живим, ходячим вироком.

Коли Олена наказала: "Тільки він... через місяць принесе звістку...", я нарешті зрозумів її холодний задум. Вона впевнена, що цей нещасний не доживе до терміну. Вона чекає, що смерть хлопця стане доказом моєї неправди.

Її погляд був холодним вироком!

Я обертався.

Вона дивилася мені у слід примруживши очі, даючи цим знак, що викрила мою брехню.

Хлопець напрочуд міг йти без сторонньої допомоги!

Ульф і Бйорн радісно підбігли та обняли мене. Та хотіли мене затягнути на корабель. Довго довелося їм пояснювати, що мені треба пройтися з цим хлопцем берегом. Я боявся, що він занесе хворобу на корабель.

Він покірно йшов за мною, хоча мені здавалося, що він чомусь радів.

Ми йшли довго. На щастя, течія річки була нашим товаришем - вона несла нас повільно, у нашому напрямку, тож хлопці бачили нас і чекали мого знаку.

Коли ми відійшли далеко за місто та вже йшли піском уздовж берега річки, я дочекався, поки він мене наздожене, та спитав:

- Як тебе звати?