Розділ 30. (продовження 3)

Зазвичай я не спостерігаю за людьми, але цього разу я відчув, як для неї зник. Її цікавив не я, а... він.

Уявіть цинізм!

Після трьох чарівних ночей, коли я відчував себе єдиним, кого вона прагне, я був змушений спостерігати, як її увага цілком поглинена цим чоловіком, що смикався, наче божевільний.

Я знав … один необережний рух чи помилкова дія - та смерть Стримуватись було майже нестерпно!

Вона дивилася на чоловіка не відводячи погляду, стискаючи губи. Немов мене тут не було. Різко кинула:

- Ну, нарешті! Купцю, ти навіть не уявляєш, як мене дратує твоя безвідповідальність! Що ти там так довго м'явся збираючись?

Я очікував, що вона заговорить до нього, але її слова, мов ляпас, прилетіли мені.

- Моя Імператрице! Я не з порожніми руками, - я, як тільки міг, шанобливо вклонився та простягнув ледь помітні пакунки, - з подарунками від Бога Одина!

Вона різко, незграбно підвелася.

І рушила до мене, ніби усю ніч пила солодке південне вино, ступаючи на нетвердих ногах.

Її рука ковзнула повз мої долоні, перш ніж нарешті лягла на мої простягнуті до неї долоні.

Вона помітила, що це не уникло поглядів всіх тут присутніх. Тиша в залі загусла.

Та все ж, опанувавши себе, вона взяла дарунки з моїх долонь і відповіла, дивлячись на чоловіка та звертаючись ніби до нього:

- Я захворіла. Цим я виказую тобі велику шану, купцю, що взагалі тебе прийняла, - різко кинула мені.

Але це казала не мені.

Вона відчула, як загусла тиша тисне на неї. Її незграбність, ковзання руки - усе було помічено. І тоді, щоб терміново приховати власну слабкість, вона різко обернулася до мене:

- Купцю, ти думаєш, що твої дари виправдовують твою зухвалість? Ти завжди приходиш невчасно! Ти навіть зараз змусив мене виглядати жалюгідно перед усіма!

Я злякався, що втратив нічну її прихильність, мої руки похололи.

А вона пішла своїм жалюгідним кроком, щоб сівши закутатися в хутряний плащ.

- Чого мовчиш? Я тебе спитала: ти думаєш, що твої дари виправдовують твою зухвалість?

- Моя Імператрице, - не приховував свого страху, - я не здогадався одразу. Але на ярмарку Ви мене просили привезти тканини. Тільки при зустрічі Ви звернули мою увагу, з тканин треба ще пошити. Я ж тільки міг просити Одина тільки про це, що Вам приніс.

- Ти прикриваєшся Одином, купцю Кириле? - вигукнула вона, нахиляючись уперед. - Ти завжди думаєш лише про себе! Тобі зручніше привезти тканини, а не готове вбрання! Твої «дари» - це чергова вистава, яку ти влаштовуєш для власного спокою! Ти виправдовуєшся, замість того щоб просто зрозуміти!

Саме в цей момент, коли вона вимовила слово «вистава», хаотичний стукіт його пальців, який досі був фоном, різко обірвався. Запала абсолютна тиша. Чоловік завмер. Його неприродно блискучі очі, які блукали по кімнаті, нарешті вперше сфокусувалися - прямо на мені, ніби він щойно помітив мене. У його поведінці з’явилася зловісна, прикута увага. Він нахилив голову уперед, ніби насолоджувався цією виставою, вперше за вечір здаючись абсолютно задоволеним.

- Так! – озвався він, - Що тут не зрозуміло? Вбрання, а не тканини треба було нести!

- Кириле, ти знову думаєш лише про себе! - повторила вона, та тепер у її голосі бринів розпач, що не помітив ніхто, крім мене. - Ти зручний лише для власної вигоди, лише щоб показати себе. Ти привіз тканини, бо так простіше тобі, а не тому, що я цього потребувала! Ти ніколи не питаєш! Ти ніколи не слухаєш! Ти завжди виправдовуєш свою безвідповідальність. Ти дивишся, але не бачиш. Ти чуєш, але не слухаєш!

- Але…

Вона різко підвелася, хутро зсунулося з плечей.

Я на видиху прошепотів:

- … моя Імператрице…

- Так! - її голос розрізав тишу. - Тільки думаєш про свою вигоду! Чуєш мене?! Про свою вигоду!

Я спробував відповісти, але слова застрягли в горлі.

- Моя… 

- Помовчи! - рубанула вона, дивлячись мені просто в очі. - Я знаю, що ти мені скажеш.

Я озирнувся на присутніх. Серце стислося, чи не видала вона в емоціях, що три ночі була зі мною?

Але замість осуду я побачив інше - посмішку її чоловіка.

Він, який щойно завмер, тепер насолоджувався, як вона мене нищить словами. Його лихоманковий погляд вп'явся в мене, як у головний елемент цієї вистави. Він насолоджувався цим.

Її голос злетів угору, але звучав неприродно, занадто гучно, занадто різко, ніби вона цитувала чужі слова.

Я відчув, що це не справжній гнів, а вистава. Дешева, груба, з погано зіграними ролями.

Її рухи були надмірні, наче вона на сцені, а не серед людей.

І саме тому мене пройняв холод. Справжній гнів був спрямований не на мене, а на нього.

Я став лише ширмою, на яку вона проектувала своє роздратування. І саме ця фальш робила сцену ще страшнішою: я опинився в центрі чужої драми, яку вона розігрувала награно, але з небезпечною силою.