Розділ 30. (продовження 2)

Усвідомлення того, що я, мабуть, божеволію, парадоксально зменшило мій запал. Тепер я стукав не від безумства, а з покірності, підкоряючись лише сумлінню.

Я стукав і просив аудієнції. Імператриці Олени.

Охорона покірно ходила з моїми проханнями цілий день.

Цілий день дрімав уривками, але дві безсонні ночі вже зробили свою справу: я був заморений до краю. Все було немов у тумані виснаження, але прохання про зустріч лишалося гострим і наполегливим.

І знову під ніч мені повідомили, що Олені зле. А тоді, як і раніше, вона сама мене розбудила та не дала мені й слова мовити про нічні сорочки – бо почала цілувати та втамовувати пристрасть – а після нашої хвили екстазу, ми заснули.

Вона встигла заснути першою, майже одразу.

Вона пригорнулася до мене й ще дивилася, ніби хотіла втримати мить. Але світ на мить зупинив свій шалений біг. Моє серце відчуло ритм її, сповільнений і тихий, коли я насолоджувався її поглядом.

Її очі, як два літні озера, що вбирали моє виснаження, ще дивилися на мене - погляд, сповнений теплої довіри та останньої свідомої ласки. І тоді почалася ця чарівна, повільна гра: кришталева блакить почала гаснути, не різко, а наче ніжні хмари, насичені сном, поволі накочувалися на яскраве, прозоре небо її очей. Верхні повіки, невагомі, як пелюстки лілії, м'яко опускалися.

Ця мить була чистим спокоєм, переходом зі світу думки у світ мрії. Усвідомлення того, що вона повністю віддалася мені, своєму спокою, було невимовно солодким.

І тоді, побачивши цей повний спокій, моя власна втома та напруга розчинилися. Не в змозі відірватися від цієї магії, та водночас бажаючи розділити її тишу, мої власні повіки, відгукуючись на її мовчазний заклик, також повільно опустилися.

Мої очі закрилися вслід за її, немов два серця, що б'ються в унісон, тепер заснули однією спільною мрією. Ми стали однією тихою, затишною темрявою.

Але варто було мені поворухнутися…

… як її не втримувала пристрасть, та сонне бажання, тепла прив’язаність, яка не відпускала.

Ці ніжні та милі притискання будили мляву пристрасть.

Ми вдовольнялися бажанням і спільною ковдрою тепла тіл - без поспіху, немов насолоджуючись присутністю один одного. Що можна після пригорнутися та заснути в обіймах, відчувати тепло один одного тіла.

Мене розбудив холод згаслого каміну. Її вже не було поруч.

Я встав. Підкинув дрова. Відкрив ставні.

Сонце піднялося високо. Але я не виспався, відчуваючи важкість третього дня без справжнього сну.

І чи можна це назвати сном?

Сни були солодкі, але тіло залишалося в облозі втоми.

Я байдуже постукав у двері.

Попросив механічно про аудієнцію.

Важкі кроки охорони знову віддалилися, щоб вкотре запитати про моє бажання.

Я прихилив голову до прохолодної деревини дверей й одразу провалився у забуття.

Прокинувся лише тоді, коли впав у відкритий отвір дверей.

Принесли мій одяг.

Чистий одяг дихав ароматами: м'ятою - як прохолодний дотик; лавандою - як забуття; розмарином - як гостра, необхідна пам'ять.

Занесли балію. Наповнили водою, що наповнила кімнату приємним зіллям, що огортало мене, наче давні ліки від безсоння.

Я заснув прямо у балії, а прокинувшись, відчув гостру втрату: вода змила мускусний, п'янкий слід її тіла, який я так відчайдушно прагнув зберегти.

Мене чекали в кімнаті, де була охорона, Олена та її чоловік - доволі невеличка, як для коронованих осіб!

Олена сиділа незламно, як і належить Імператриці!

Її шкіра мала прозору, майже порцелянову блідість, яка, здавалося, була тоншою як фарфор, що трісне від найменшого дотику.

Блакить її очей, яку я так любив, була затуманена, мов ранковий туман над літніми озерами. Навколо них пролягли тонкі, ледь помітні тіні - не темні кола, а скоріше делікатна фіолетова вуаль, яка видавала глибину її втоми. Погляд був повільним, наче вона мусила докладати зусиль, щоб утримати його, фокусуючи на чомусь конкретному.

Кутики губ, що так пристрасно цілували, тепер були трохи опущені, видаючи фізичну слабкість.

Сиділа прямо, але було помітно, як м'язи шиї напружені, намагаючись утримати голову. Іноді її голова ледь помітно хиталася - миттєвий, неконтрольований прояв мікросну, який вона одразу ж стримувала.

Її руки, що лежали на колінах, були нерухомі, як у статуї, ніби вона боялася, що найменший рух видасть тремтіння, або що вона їх не зможе контролювати.

Вона була прекрасна у своїй втомі!

А її чоловік здавався жвавим.

Найстрашнішим було його сяйво. Очі блищали неприродним, лихоманковим вогнем, були широко розплющені, ніби він постійно бачив щось, недоступне іншим, був хаотичний, різкий і надмірно інтенсивний. Усмішка була надто широка, майже маска. Його рухи були різкими, несинхронними, надто швидкими для людини, яка просто сидить. Він постукував пальцями та часто різко змінював позу, ніби його пронизували короткі удари струму.