Розділ 30.

Пам’ять і Думка принесли два пакуночки - такі малі, що важко було уявити там нічні сорочки. Але ж вони були всередині.

Одного я не розумів: ворони стукали в ставні так довго, бо їм довелося будити мене, доки я остаточно не прокинувся? Чи, може, Олена справді була зі мною всю ніч? Вона снилася так реалістично, що я повірив у її присутність. Тепер мучило: я не глянув, куди саме вона втекла, де був той її таємний прохід.

Ворон заговорив голосом Одіна:

- Доброго ранку, Кириле! Я створив сорочки. Далі робота за тобою: домогтися аудієнції й вручити ці нічні сорочки.

- Доброго ранку, Одине! …, - я замовк, бо бажав його спитати про таємний хід, але не знав, як почати.

- Кириле, чого замовк?

- Мене турбує одне питання.

- Яке?

- А чи є тут таємний хід. В цій кімнаті.

- Ця кімната… Це перший замок твого далекого пращура, Імператора Сивера. А не той, де ти народився. Після його смерті він перейшов моїм нащадкам, Маннам. Зверни увагу! Усі, хто жив тут, коли замок належав йому, були дівчата. Блакитноокі! Світлорусі! Саме вони наповнювали цю кімнату. І, що найголовніше, усі вони померли тут від так званої "Хвороби Матері". Я припускаю: є тут нічний таємний хід. Для чого? Для його таємниць. Щоб Імператор Сивер міг приходити непоміченим, у темряві, до своїх коханок. Він був відомий своєю пристрастю до жінок такого вигляду.

Коли Один підтвердив, що існує нічний прохід, це стало для мене аргументом на її реальній присутності у цій кімнаті.

Ворони знялися й полетіли.

Та наостанок я почув:

- Один із них буде поблизу. Достатньо лише відчинити ставні й подивитися в небо - він почує тебе й підлетить.

Я боровся з німими стінами цієї кімнати, що були байдужими свідками давніх таємниць. Простукував кожен дюйм деревини й каменю, шукаючи найменший шов. Логіка підказувала: прохід мав бути за гобеленом. Але нічний прохід залишався невидимим. Усі зусилля були поглинуті цією марністю. Я кидав пошуки, але щось тягнуло мене назад. Я лягав в ліжко, переконуючи себе, що це сон. Та відпочинок був лише короткою паузою перед новою, ірраціональною хвилею віри. Я знову повертався до стін, обмацував їх одержимо, аж доки не розумів марності пошуків. Проходу не було. Ніде.

Виснажений, я нарешті відступив від пошуку. Погляд упав на два абсурдно легкі пакунки з нічними сорочками. Вибір став очевидним: якщо немає проходу - треба йти навпростець.

Я підійшов до дубових дверей, вкритих старою різьбою. Тричі гучно постукав - не прохаючи, а вимагаючи.

За дверима одразу ж почувся глухий стукіт чобіт. Через мить пролунав сухий, байдужий голос:

- Чого тобі треба?

Я зібрав усю свою волю, згадав холодний наказ Одіна і вимовив слова:

- Мені потрібна аудієнція. У Імператриці Олени.

- Спитаю, - кинув один із варти.

Я почув, як його чоботи віддалялися коридором.

Чекав. Час тягнулася без кінця. Тиша розросталася, мов нескінченність. Секунди падали повільно, наче краплі води у темряві. Я стояв, немов частина дубової різьби, поки холод не змусив мене відступити до каміна.

Пішов, підкинув дрова, годуючи вогонь, щоб зігрітися.

А почувши кроки вартового, що повертається, побіг до дверей.

Але він сказав, що дадуть відповідь Імператриці.

Я повернувся до каміну.

Незчувся як заснув. А прокинувшись знов перепитав охорону. Знов вартовий пішов спитати.

Знов довго чекав, знов замерз, знов підкинув дрова.

Але він повернувся та сказав, що не отримав відповідь, що знов спитають про моє прохання в Імператриці.

Так тривало цілий день. Я став заручником каміна й цих дверей. Розморювало, засинав, прокидався. Знову питав вартового. Той зникав на непристойно довгий час, повертався, та його відповідь була завжди одна: рішення про мою аудієнцію не прийнято.

Але під пізній вечір він приніс звістку, що Імператриці зле, що сьогодні не прийме.

Але під пізній вечір він нарешті приніс звістку, що була схожа на вирок - Імператриці зле, вона сьогодні не прийме.

Я ліг спати.

Вона була поруч!