Розділ 29. Моя фортеця. (Продовження 3)

Я перебував у стані ніжної тиші цього замку. Серце вже не билося від тривоги чи небезпеки, а пульсувало повільно й млосно, коли я лежав у м’якому ліжку. У грудях стискало не страхом, а солодкою тугою за нею  за тією втраченою простотою, за жінкою, яка бажала мене спровокувати.

Я думав про її подих, про її очі, про ту близькість, яку нещодавно відчув. Хотів навіки закарбувати ці миті в пам’яті, щоб вони жили так сильно, що розум сам творив видіння. Щоб закоханість накривала мене, наче густий теплий туман, що гасить будь-яку обережність і розумність. Щоб її присутність була відчутною, наче вона тут, поруч.

Я лежав у ліжку й мріяв безтурботно, як у дитинстві. Переді мною знову поставали її блакитні очі - чисті, без осуду, без влади.

У каміні потріскували дрова, та тепло розливалося по кімнаті. Я залишився сам із цим вогнем і думками про Олену, що перетворювали камеру на найжаданіше місце у світі. Саме тут, у вимушеній самотності, прокидалася моя мрійливість. Це було доросле романтичне відчуття, щось первісне, як нове народження.

Я міг залишатися тут вічно - гріючись у теплі й занурюючись у мрії про її бажану відвертість. І в цих мріях оголеність була не тілесною, а світлою, як місяць, що торкається шкіри й робить її сяйливою.

Коли я тільки потрапив в цю кімнату, ввечері, - в еркері, біля каміну, стояла невеличка балія, внутрішня поверхня якого була дбайливо застелена грубим, але чистим лляним полотном.

Боже Один!

Який був аромат! Він не просто висів у повітрі, він линув, як густий фіміам, змішуючись із запахом тепла від каміну. Це була справжня квінтесенція спокою: свіжа, крижана м’ята та глибока, ласкава лаванда. Якась милосердна рука потурбувалася про це.

Я проігнорував усю сором’язливість. Двері були не замкнені, але потреба у фізичному очищенні переважила. Я швидко роздягнувся, кинувши одяг на лавку, та занурився у воду.

Вона була не просто тепла, а приємна тепла, яка миттєво розігнала тягар останніх днів, що застряг у кістках. Пара підіймалася, несучи концентрований аромат по всій кімнаті.

Лежачи в ній, я відчув, як вода не лише змиває пил і бруд, але й знімає важкий панцир страху. Полотно підтримувало, а духмяний еліксир м’яти та лаванди діяв як зілля, що уповільнює час і заглушує зовнішній світ. Я заплющив очі.

А відкривши очі побачив, що одяг мій забрали. Розумів, що я не сам, але бажання очиститися, яке забезпечила Олена, було сильніше.

А коли витерся та ліг в ліжко - незчувся як забрали балію.

Настільки заморився, що спав міцно, тільки вставав підкидати дрова в камін. Тут все було, відкидаючи необхідність виходити, тому на наступний день відкрив ставні та побачив, що мене чекали ворони Одина, що описав вже.

Мені не повернули одяг і я крокував по кімнаті, огорнутий лише невагомим, як спогад, "Золотистим світанком" - його шовковистий дотик був єдиним, що відділяло мене від стороннього погляду, та мимоволі високо оцінював майстерність Одіна - цей прихисток не просто зігрівав, був продовженням відчуття власної шкіри.

Я дав обіцянку цей досвід повторити - віддався відчуттю, огорнутий лише золотими язиками вогню - хвилями жару, що лягали на тіло, як невидимий плащ, та ніжним сяйливим покривом, що робить оголеність не вразливою, а величною, аромату трав - м’яти, лаванди та розмарину, що огортають не тіло, а душу, тишою кімнати - відчуття безпеки, коли відсутність одягу стає свободою, мрію - коли це стає образом чистоти й відкритості перед самим собою. Олена давала вперше незнані відчуття.

Дивно, що я не боявся її чоловіка, але тінь його розсипалася, як попіл, і не мала сили ступити сюди - ніби ця кімната стерла всі зовнішні страхи!

Несподівано, вона перестала бути лише думкою. Я відчув, як гостра, майже фізична присутність Олени настигла мене тут, у цій кам'яній келії. Її образ був яскравішим за полум'я каміна!

Тут.

В цій кімнаті.

Вона мовчки підійшла до дверей і, наперекір усьому світу, заклала важкий дубовий засів у пази, ставши мовчазною печаткою нашої таємниці. Це був жест, що заперечував будь-яке право її чоловіка на цю кімнат. Полум’я каміну розливало золоті відблиски, але темні глибини кутів ніби відступили, поглинаючи будь-який зовнішній світ. І ось, на перетині світла та тіні, вона стояла переді мною, загорнута лише у те саме мерехтливе сяйво полум’я, що й я.

Тепло кімнати дихало золотими язиками, що лизали камінь і відганяли тіні, запечатуючи нас у безчассі, де хвилини повністю втратили свою владу!

Я простягнув руки й узяв її прохолодні долоні. Цей контраст був останнім дотиком реальності. Ми стояли, не розриваючи погляду, та світ, як крихкий міф, розчинився навколо нас.

І знову ініціатива належала їй. Вона зробила короткий, рішучий крок, скорочуючи останню відстань між нами. Її тягнуло до мене, ніби ніч сама вела її до вогню, що не палить, а огортає ніжним жаром, і її голос, ледь чутний шепіт, розвіювався у теплому повітрі:

- Ти... такий же теплий, як у давні часи.

Її крок був мовчазним знаком, що саме вона відкриває двері нашої близькості.

Я вперше вдивлявся так близько в її очі, відчуваючи, як входжу у абсолютно інший світ - її зіниці були не просто безбарвні - це були бездонні колодязі, чорні, як ніч без місяця, які затягували свідомість.