Розділ 29. Моя фортеця. (Продовження 2)

Крило було тихим, відірваним від центрального гомону. Кімната, куди мене провели, була не схожа на в’язницю, але й не виглядала, як гостьові покої.

Це була кімната із невеликим дерев’яним столом, лавкою та ліжком.

Ліжко було невеличким і чистим. М’яке, але з важким щільним балдахіном.

Вікно в еркері з краєвидом на внутрішній двір закрите металевими ґратами та приховане за важкими шторами.

Був у неї під охороною. Але був близько до Олени - важкі дубові двері не залишали сумнівів, це була не просто кімната для відпочинку, а камера для важливого полоненого.

Мені повернули тканини, що я окремо поклав від «Незламного Серпанку», до якого торкався тільки я та й приніс сам в цю кімнату.

Хоча дуже втомився, але якось не хотілося лежати, мої думки були зосереджені на коханні до Олени, що прокинулося новим незвіданим почуттям, що пробудила небезпека. Я відкинув важкі оксамитові штори та подивився на небо скрізь маленьку слюду, вбудоване в ставні.

Де й помітив птахів Одина. Пам'ять і Думка сиділи на різних, високих баштах, немов масивні кам’яні горгульї, що чекали знаку.

Мабуть мого.

Відкрив дубові ставні, й вони відразу ж злетіли. Думка принесла зв’язок з Одином.

Еркер був ніби окрема келія в кам’яній товщі - глибока ніша з лавками, оббитими старим сукном і сидіти там було зручно, думаю навіть, у холодну пору. Вбудований камін у стіні еркеру розгорявся швидко та розійшовся по ніші теплом, що огорнуло мене, наче ковдра. Вогонь відкидав золоті відблиски на камінь і ґрати, перетворюючи холодну камеру на затишний притулок. Тут, у тріскоті багаття, світ здавався віддаленим, і лише птахи Одина нагадували, що за стінами замку мене ще стережуть.

Сидячи там, я відчував себе ніби в іншому світі - маленькому прихистку, де можна говорити з Одином без страху.

Один мене дратував «Незламним Серпанком», він постійно повертався та нагадував про цю тканину.

- Одине, вона мене боїться, не підпускала близько, а ти про тканину для білизни. Я не проти аби вона роздягнулася та повністю оголилася. Ми ж дорослі люди! Я про довіру, а ти про примірку на голе тіло! Та й «Незламний Серпанок» тканина, а не нічна сорочка.

- Я не кажу про примірку на голе тіло. Ти думаєш про тіло, а я про душу, - відповів Один. - Серпанок мусить торкнутися її, щоб вона відчула його силу. Не обов’язково оголюватися - хай загорне плечі чи груди, та цього буде досить. Бо це врятує тіло та викликає довіру.

- Я пропонував доторкнутися, але вона відмовилася.

- Хитрість у тому, щоб вона заснула в ньому. Тоді тканина торкнеться шкіри, та вона прокинеться вже під його захистом.

- Вона відчуває себе незахищеною, боїться «Материної Хвороби». Цим якось можна скористатися?

- Я зроблю з Серпанку дві нічні сорочки, - мовив він. - Одну для демонстрації, іншу - щоб вона носила. Коли мої птахи принесуть їх тобі, запроси аудієнцію один на один і подаруй їй. Запропонуй провести лезом по тканині - хай вона побачить, що сталь не залишає сліду. Потім попроси її принести найсильнішу отруту чи хвороботворну рідину, яку вона має в замку, і живе створіння, символ життя. Покрий його Серпанком. Рідина ковзатиме по тканині, як по склу, і залишить її чистою, немов отрута ніколи не торкалася. А створіння залишиться живим. Це стане магічним доказом, що матеріал захищає від зброї й від чуми. І тоді, коли вона засне в ньому, довіра сама народиться, і бар’єр страху буде зруйнований.

Зв'язок розірвався. Пам'ять і Думка миттєво злетіли з вікна, немов два чорні знаки ночі, що розтанули в небі над замком.

Я відкинувся на лавку еркеру – це може стати ключом до її страху та до її кохання! І тиша знову запанувала в еркері. Я залишився наодинці з теплом каміну, що перетворював камеру на найтепліше місце у світі, й думкою про її страх і моє кохання. Саме тут, у цій мимовільній ізоляції, нарешті прокинулося справжнє кохання до Олени. Воно не було романтичною ілюзією минулого, а дорослим, болючим почуттям, породженим небезпекою та її відчаєм.

Я міг сидіти тут вічно, гріючись у теплі та занурившись у мрії про майбутню її відвертість!