Розділ 29. Моя фортеця. (Продовження 1)

І вже йдучи до виходу звернувся до неї пригадавши:

- Лагерта - це дочка Григорія Янголя, має блакитні очі та світлорусе волосся. Він бажав її видати заміж за мене. Третя дівчина в моєму житті вже точно б померла від «Материної Хвороби».

Вона не здригнулася та не змінила виразу обличчя. Її голос залишався рівним, а її блакитні очі не виказали жодного здивування чи хвилювання. Вона лише ледве схилила голову, дозволивши світлу ковзнути по світлорусому волоссю та зберігаючи нейтральний, майже відчужений вираз обличчя - вона намагалася зрозуміти прихований сенс у моєму зізнанні.

- До чого ти це сказав?

- Я впевнений, що про мого далекого пращура Один не все розказав. За своє життя я усвідомив одне, що якось мною маніпулюють легко. І вийди за мене Лагерта – я зогнию від хвороби. Якось цей Григорій, її батько, ціпко тримається за Стару Імперію. Чує моя душа, що він майстер палацових інтриг. Оленочка – дозволить Ваша Величність так на самоті, без свідків, до Вас звертатися мені?

Вона витримала коротку паузу, немов зважуючи наслідки такої фамільярності наодинці, та ледве помітно посміхнулася - це була посмішка, що досягла моїх очей та додала її обличчю ледь помітної м'якості, підкреслюючи, що вона оцінила мою довіру.

- Ти говориш про хворобу й інтриги так, ніби Георгій Янголь вже вирішив твою долю. Але ж доля не завжди слухає тих, хто плете її нитки.

Вона зробила коротку паузу, дозволивши їй подумати, та лише тоді додала, майже беземоційно, але з прихованим теплом:

- З огляду на обставини цієї розмови, яка, як ти сам зауважив, відбувається на самоті й без свідків... - її голос став трохи тихішим, ніж раніше, створюючи інтимнішу атмосферу. - ...і з огляду на те, що ти, здається, довіряєш мені досить серйозні речі щодо інтриг та хвороби... Так, дозволяю.

Вона дозволила цьому «Так, дозволяю» пролунати з вагою дозволу, а не простої згоди, тим самим не втрачаючи своєї імперської гідності, навіть коли надавала мені особисту привілею. Її погляд залишився пильним, очікуючи продовження слів про Григорія та його інтриги.

- Оленочка, я відчуваю, що корупція тільки розквітне при ньому. Не знаю, але я…, - замовк, щоб підібрати слово.

Тиша тягнулася довго, бо я не міг підібрати слів.

Вона помітила внутрішню боротьбу та довгу паузу. Замість того, щоб тиснути чи переривати, вона проявила терпіння, змішане з ненав'язливою підтримкою.

М'яко кивнула на моє звернення "Оленочка", підтверджуючи прийняття цієї близькості, та подалася трохи вперед, зменшуючи фізичну відстань між нами, що було жестом заохочення. Її блакитні очі уважно дивилися, запрошуючи довіряти їй.

- Не поспішай. Я тут не для того, щоб засуджувати чи вимагати швидких відповідей, - її голос звучав надзвичайно спокійно, як тихий потік, розсіюючи напругу.

Зробила паузу, а потім, дуже обережно підбираючи слова, запропонувала напрямок, щоб полегшити зізнання:

- Ти відчуваєш, що корупція розквітне, та це твоє інстинктивне відчуття. Ти хотів сказати... що він намагається використати Лагерту, щоб... тебе контролювати? Або ти боїшся, що хвороба за це тебе вб’є.

- Ні. Я смерті не боюся. Ти же знаєш, що я від неї не помру. У мене карі очі та темне волосся. Я боюся, що хвороба поставить тавро, що кожен побачить.

Вона не відвела погляду, лише трохи глибше вдивилася в мої карі очі, наче хотіла переконатися, що я справді говорю від серця:

- Так. Я розумію. І ти маєш рацію: тавро хвороби може стати видимим для всіх, навіть якщо смерть тобі не судилася. Це буде знаком, який інші використають проти тебе.

Вона зробила коротку паузу, та лише тоді додала, вже м’якше, але не менш серйозно:

- Але те, що ти боїшся цього, не робить тебе слабким. Навпаки - ти бачиш небезпеку там, де інші заплющують очі. І це вже сила. Але до чого ти ведеш?

- Оленочка, я хочу допомоги проти нього?

Її блакитні очі, які до цього були зосередженими та теплими, округлилися від справжнього здивування, а тонкі брови ледь піднялися вгору. Навіть її постава, яка щойно була подана вперед, щоб заохотити мене довіряти, трохи напружилася.

Ледве помітно відсахнулася, ніби щойно запропонував їй щось абсолютно несподіване, та її голос пролунав з невеликою, але явною інтонацією подиву, що порушило її попередній спокійний тон.

- Ти просиш… у мене допомоги? - вона перепитала, наче перевіряючи, чи правильно почула.

Зробила коротку паузу, щоб опанувати себе, та вдивляючись у мене ще уважніше продовжила, вже трохи повертаючи собі контроль, але з відчутним натяком на обережність:

- Це дивно чути від тебе. Я не думала, що ти готовий так відкрито звернутися до мене проти нього.

- А до кого мені звертатися?

Вона ледь розкрила губи, ніби мої слова остаточно збили її з рівноваги. Її блакитні очі знову округлилися, але цього разу в них з’явився відтінок недовіри, змішаний із щирим подивом. Голос прозвучав тихіше, ніж зазвичай, але з явною інтонацією несподіванки:

- Ти... маєш рацію, - визнала вона, та це визнання пролунало майже змушено, але чесно. - Ти справді вважаєш, що саме я можу стати твоєю опорою проти нього?