Розділ 29. Моя фортеця.

Вона завмерла, її тіло втратило здатність рухатися. Її очі, ще мить тому холодні й рівні, тепер раптово оголили розгубленість. Маска імператорської відстороненості тріснула - тихо, як тонка крига під вагою кроку.

Я бачив, як її зіниці різко звузилися, як пальці на руків’ї кинджала напружилися до болю. Вона вже майже піднесла голос, готова крикнути до охорони: «Охорона до мене, зрада, арештуйте його!» Але звук застряг у горлі. Її губи розтулилися, проте слова не народилися. Лише короткі, уривчасті вдихи, що видавали внутрішній хаос.

Погляд ковзнув по моїй руці, по знаку, по золотому мечу. І в цю мить я відчув боротьбу: інстинкт наказував їй діяти, заарештувати мене як ворога, але щось інше - глибше й тепліше - стримувало. Її тіло напружене, готове до руху, а розум паралізований ваганням.

Вона намагалася прорахувати ціну моїх слів. Заарештувати було простим виходом, зрозумілим і безпечним. А тепер перед нею постав вибір – золота клятва заради спасіння проти чуми, що заволоділа краєм, чи влада. Це було надто важко, надто небезпечно, щоб відкинути одразу.

Її плечі злегка здригнулися, ніби від внутрішнього удару. Вона вдихнула ще раз, глибше, але голос знову зірвався. І тоді я зрозумів: її утримував не страх і не холодний розрахунок. Її утримувала надія.

- Ти... - її голос зірвався, але вона вчасно його втримала.

Вона немов задихалася.

Зовнішні кутики її очей зрадницьки зволожилися, та дві тонкі лінії ковзнули вниз, залишаючи слід вже на теплому та рідному обличчі. Вони несли не страх, а щось більше - вагання, надію, розчарування. І саме вони вперше зробили її живою.

- Оленочка, ти хотіла сказати, що ти Імператриця? Так?

Вона ледь помітно, нервовим і тремтячим рухом, торкнулася щоки, стираючи слід від гарячої сльози, немов це було доказом її ганебної слабкості. Вона ледь кивнула. Її губи тремтіли, та слова прозвучали тихо, майже шепотом:

- Так… я Імператриця.

- Хух, - я важко видихнув повітря. – Це вже стає більше смішно, ніж жахливо! Три Імперії зійшлись: твоя Імперія, що воює з Імперією, яку номінально очолює Імператор Сивер, а насправді Георгій Янголь, і моя, коваля та купця тканин.

Вона хотіла щось відповісти, але я підняв руку копіюючи її владний рух, та продовжив:

- Оленочка, відкрий очі! Невже ти перед собою бачиш Імператора Сивера? Ти б бачила які ножі, серпи та коси я викував за наукою Одина. А тканини…

І я дістав «Незламний Серпанок».

- Будь-ласка підійди до мене, торкнися тканини «Незламний Серпанок», що зроблена виключно для тебе, для твого тіла.

Але вона зробила крок в бік, щоб віддалитися від мене.

- Його нитка тонша за людське волосся, але м’якша й ніжніша за будь-який шовк. Це тканина, що дарує відчуття другої шкіри - невагомої, невидимої, але завжди присутньої. Це найрозкішніший і найкомфортніший матеріал у світі. Та не лише краса в ньому: це одне з найміцніших природних волокон, міцніше за крицю при тій же товщині, та водночас еластичне, здатне розтягуватися, захищаючи тіло від пошкоджень. Воно не приймає бруду, завжди залишається чистим і свіжим - гідна білизна для Імператриці.

Я відчув, що вона не довіряє мені:

- Гаразд. Пробачте за цей відступ, Ваше Високосте. Я змушений повернутися до справи. Прийшов із єдиною метою, та саме про неї я не говорив. Ви самі змусили мене зайти під маскою торговця, перекривши всі інші шляхи. І ми занадто довго залишаємося тут сам на сам. Це приверне непотрібну увагу. Мені треба документи та печатки, що зберігаються в цій кімнаті.

Її обличчя, щойно знову застигле в обережності, нахилилося у чистому нерозумінні.

- Документи? Печатки? Ти щойно говорив про тканини й порятунок, а тепер вимагаєш інше?

- Ваше Високосте, пожалійте! - я благав. - Я людина, що дуже дуже заморилася! Я нікуди не поспішаю з продажом тканин і порятунком. Бажаю піти відпочити, навіть в підземеллі замку. Я прийшов сюди тільки з однією-самісінькою метою - забрати документи Оми Манн, її заповіт, та печатки.

Її брови, щойно підняті від нерозуміння, різко опустилися. Вона на мить забула про мою зухвалість, про сльози та про «Незламний Серпанок». Ім'я Оми Манн прозвучало як дзвін.

- Оми Манн?... Це все? Ти влаштував тут весь цей театр з Одіном, Богинею-Матір'ю, незламною тканиною і... моєю присягою, - її голос став гострішим на останньому слові, - лише для того, щоб забрати заповіт якоїсь Оми Манн і піти спати? Ти зводиш мене з розуму. І чому ти вирішив, що ці документи, які ти шукаєш, зберігаються саме в моїй кімнаті?

- Так тканина Вас не зацікавить. Порятунок від «Материної Хвороби» не треба, бо мить влади дорожче, довгого життя під присягою! Що я не очолюю Стару Імперію - Ви не вірите. Так дайте мені можливість забрати заповіт, підтвердження на землі, та печатки!

- Я тебе спитала: «І чому ти вирішив, що ці документи, які ти шукаєш, зберігаються саме в моїй кімнаті?»

- Мені Ома сама показала схованку. Вони в цій кімнаті. Дозвольте забрати!

Вона різко звела голову, очі звузилися, голос став холодним і гострим:

- І що ти збираєшся робити з цими документами та печатками? Для чого вони тобі?