Розділ 28. (Продовження 4)

Вона подивилася просто мені в очі, її обличчя, досі трохи пом’якшене нашою розмовою, знову стало твердим і рішучим:

- Ти тримаєшся за останні рубежі старої Імперії, а я веду нову Імперію вперед. Наші прихильники воюють, бо кожен рубіж - це крок у майбутнє.

- Олено, ти помиляєшся - це ти воюєш та Георгія Янголь. А я купець. Я в двох гільдіях: ковальській та купецькій. Ти ж маєш сумнів до мого товару? - відповів я, дозволяючи собі ледь помітну, іронічну посмішку.

- Твій товар бездоганний, і я визнаю це. Але ти помиляєшся…

- В чому я помиляюся?

- Ти помиляєшся, Кириле? Я бачила його. Імператорський знак у тебе на руці. І я більше не сумніваюся. Ти - Імператор Старої Імперії.

- Я маріонетка в руках Георгія Янголя. Ти хоч знаєш хто це?

Олена здивовано подалася уперед:

- Ні. А повинна?

- Так, повинна! Мені здається, ти тільки-но не слухала, де я розповідав про корупцію та про те, як Імперією керують з тіні. Ти думаєш, це я вигадав той безглуздий лічильник моїх так званих коханих і неприйнятних вчинків? Мені було шкода Вінерпіолеса, попередника. Його ім’ям прикривалися, фактично керуючи Імперією, а йому давали життя в достатку. Розумієш? Ті, хто правив і править Імперією, були нікому не відомі. І мене хотіли зробити такою ж порожньою лялькою, заклопотаною власним марним життям. Олен! Я втік. Ти не помітила, що справжнього Імператора не стало?

Олена була нерухомою. Її обличчя, яке щойно випромінювало залізну рішучість, тепер було сумішшю шоку та глибокої, вкоріненої підозри. Вона вперше була настільки вибита з колії. Її очі швидко бігали по моєму обличчю, ніби шукали ту тріщину в історії, мою брехню.

- Втік? - повторила вона, та в цьому єдиному слові лунали всі її сумніви. Вона не відводила від мене погляду. - І ніхто не помітив? Ти справді думаєш, що втеча Імператора... це так просто? Ніби зникла монета, Кириле?

Вона стиснула губи.

- Хіба це не ілюзія? Історія, яка має викликати у мене жалість? Ти думаєш, що я повірю у примару, якого ти називаєш Янголом, і у твою історію з... маріонетками?

Я не знав, що сказати. Як переконати її? Я шукав слова, але знаходив лише глухий відчай. Мозок відчайдушно шукав слова, але знаходив лише порожнечу. Це було відчуття, ніби всі мої минулі вчинки та щирі наміри вона відкинула. Наче той, кому я довіряв, зараз вимагав доказів моєї невинності, не довіряючи мені. Я похилися уперед, закриваючи обличчя міцно стисненими долонями, наче намагався не дати голові розколотися від цього болю.

Я відчайдушно бажав, щоб ця холодна стіна, яку вона вибудувала, розсипалася. Щоб вона зробила один крок. Хотів відчути, як її тепла рука лягає мені на потилицю, не для того, щоб підняти чи командувати, а щоб заспокоїти. Щоб вона пригорнула мене до себе - просто мовчки, як колись, коли всі слова були зайвими. Ця потреба у безпеці та забутті була сильніша за будь-який страх.

Вона просто мовчала, мабуть, чекала моє відповіді.

А коли підняв голову - вона відвела погляд у бік , щоб зібратися з думками.

- Досить цієї вистави, Кириле, - в її голосі не було ані краплі жалю. - Тобі справді себе шкода? Чи ти думаєш, що цей жест - це чергова ілюзія, на яку я мушу купитися, щоб повірити в твою брехню?

- Якщо це брехня, то брехня! – якось зневірився її переконати. - Ти казала, що боїшся «Материної Хвороби», а я пообіцяв допомогти уберегтися від неї.

Олена знову подивилася на мене, але тепер її погляд був уїдливим і холодно розважливим. Вона перехрестила руки на грудях:

- Саме тому, Кириле, я тобі й не вірю. Ти завжди знав, як і чим мене шантажувати. Ти береш мій найбільший страх - «Материну Хворобу» - та перетворюєш його на частину свого спектаклю про маріонеток і янголів. Це брудно! Це не допомога, це важіль.

Її губи злегка скривилися.

- Що далі? Скажеш, що ця "Хвороба" - теж ілюзія, та тільки ти знаєш справжню вакцину?

- Так, я маю вакцину, - зморено відповів.

Олена не підвищила голосу, але її обличчя стало небезпечно спокійним. Вона нахилилася уперед, зберігаючи свій погляд, як лезо.

- Добре, Кириле. Припустимо. Що ж, ти дав мені вакцину. Де саме ти її зберігаєш? В кишені? У рукаві? Це ж не просто порошок, це має бути складна річ.

Вона оглянула мене з ніг до голови з абсолютною зневагою.

- Продовжуй. Де цей твій "порятунок"? Мені цікаво, як саме ти виплутаєшся з цієї правдивої брехні.

- А я не збираюся виплутуватися з брехні, бо не брехав. Спасіння, яке ти шукаєш, не в ампулі. Воно в золотому мечі, - я простягнув до неї свою руку, показуючи на Імператорський знак. - Коли я втік, то чекав, що Один поверне мене негайно. Але нічого не сталося. Я зрозумів: ні Богиня-Мати, ні Один не доклали жодного зусилля, щоб переконати мене повернутися. Це було дивно. Я зрозумів, що мені не кажуть усього. Потім, Один... він сам утік до мене.

Згодом я зрозумів, що за пасивністю Одина стояло щось більше. Богиня-Мати вдруге вплела свій задум у моє єство. Вона дарувала мені силу зцілювати, але з однією умовою: це працює лише на тих, хто присягнув мені на вірність.