Розділ 28. (Продовження 2)

Світ завмер. Тиша, що настала після освідчення, була не порожнечею, а мелодією без звуку - густою, теплою, що витіснила повітря, тривогу й сумнів. Слова вже виконали свою місію. Тепер саме мовчання стало найглибшим знаком взаємного тепла.

Коли останній відгомін її "я не перестала кохати тебе" розтанув у повітрі, світ на мить зупинився, як остання нота пісні про кохання, що чув в дитинстві, не залишивши жодного сумніву.

У цій паузі не було страху, лише подих довіри, що огортав мене, як ніжний акорд.

Моє серце стислося так солодко, що я боявся порушити гармонію. Я тримався, мов на припоні, знаючи: найменший рух може зруйнувати крихке диво.

Але бачив лише її очі - глибокі, чисті. В них не було осуду, лише тиха іскра, що дивним чином відбивала моє золоте імперське тавро.

І ця іскра була мовчазною музикою, довгою нотою, яка тримала мене в нерухомості, фіксуючи цю мить, де минуле розчинилося, а майбутнє ще не почалося.

Тиша стала храмом і водночас музикою, де моє кохання вперше зазвучало без голосу, але з силою, яку не здатна передати мова.

Це була золота пауза, довга нота, в якій минуле розчинилося, а майбутнє ще не почалося. Існувала лише ця мить.

Тиша тривала, мов довга нота, та я не смів її порушити.

Вона не витримала мовчання та тихо нагадала:

- Ми вороги, наші світи воюють.

Але її голос звучав так ніжно, що слова про війну були недоречними.

Я ж мовчав.

- Чому ти мовчиш? Я сказала, що ми вороги… Скажи хоч щось, аби я знала, що ти чуєш мене.

- Чую…

- Я нагадала про війну, а ти мовчиш так, ніби її немає. Ми вороги, так?! Але твоє мовчання робить мене беззахисною. Не мовчи - дай мені хоч подих твоєї правди.

- Олено, я одного не розумію, ти боїшся мене, а не один раз наближалася до мене впритул. Менше місяця тому на ринку, а зараз в залі при чоловікові. Ти не боїшся мого подиху.

Олена посміхнулася - гірко, але з любов’ю, та на її очах зблиснули сльози.

- Ти думаєш, я боюся твого подиху? Ні. Я знаю, що хвороба передається через любов.

Я опустив погляд та вимовив вульгарне паскудство:

- Олено, вона передається через кохання! Але чи не забула, що в моїй мові є й «любов», і «кохання», вони мають іноді різне значення. А я тебе кохаю. Я й досі вважаю тебе зрадницею, що ти натисла сказати, що я бажаю одружитися на Гелібті. А я її не кохав. Вона померла не від моєї любові, а від любові Гарольда Швайна. Ти розумієш, що я тобі сказав?

Олена різко втягнула повітря, її обличчя стало напруженим. Вона розуміла. Вона відповіла з твердістю, яка не допускала сумнівів:

- Любов - це тілесна пристрасть. А кохання - це не тільки тіло, а й душа, довіра, ніжність, спільний подих.

- Так! Моє серденько! Ти починаєш розуміти. Подумай далі.

Вона похитала головою, майже плачучи від усвідомлення:

- Хвороба передається через тілесну пристрасть, бо це справжня загибель для всього, що ми знали!

- Ні, не для всього. Для тілесної втіхи! Чи ти забула Гелібту? Яка вона була?

Олена зітхнула, та в цьому звуці була вся скорбота за долю Гелібти:

- Я пам'ятаю твої слова, Кириле. Ти її зневажав, бо вона була «непомітною» для тебе, бо «цвірінькала, немов соловей» про свої «особисті переживання». Вона жила емоціями, а не здоровим глуздом, і ти не пам'ятав навіть її імені. Гелібта померла від ненадійної, суєтної пристрасті, яка захопила її тіло й її дріб'язковий емоційний світ. Її хвороба була проявом марноти, яку ти так зневажав.

- Я завжди захоплювався твоєю проникливістю! Від марноти, егоїзму, заздрості, брехливості, зрадливості, лицемірства, жорстокості, безвідповідальності, підлості, лінощів, пихатості та жадібності.

Її плечі здригнулися, наче від внутрішнього удару, та вона різко втягнула повітря, ніби сама хвороба знову торкнулася її. Очі блиснули сльозами, але вона не дозволила їм упасти - вони застигли, як кришталь, що тріщить від напруги. Голос її був низьким, майже зломленим, але кожне слово відлунювало, мов вирок, що не можна оскаржити:

- Тепер я розумію, Кириле… Чому мій чоловік перехворів Материною Хворобою й вижив. Він вижив, бо його серце вже було сповнене марнотою, егоїзмом, заздрістю, брехнею. Хвороба не знищила його, бо вона лише віддзеркалила те, що вже жило в ньому.

Її голос, ще напружений від попередніх слів, раптом зламався в питанні. Вона дивилася на мене так, ніби хотіла проникнути в саму душу, та слова вирвалися з неї з болем і недовірою:

- А ти, Кириле… як ти вижив після Материної Хвороби?

- А я не хворів.

Її обличчя застигло, наче від удару, та в очах з’явився блиск, що поєднував страх і недовіру. Вона різко відсахнулася, плечі напружилися, а губи самі розкрилися у вигуку, який вирвався з глибини грудей:

- Не хворів?!

Цей вигук був не просто запитанням - він пролунав як крик, у якому змішалися подив, розгубленість і прихована надія. Її голос зламався на останньому складі, та в ньому відчувалася вся сила потрясіння: вона не могла повірити, що я уникнув того, що стало вироком для інших.