Розділ 28. (Продовження 1)

У той момент, як ми вийшли з тронного залу гул несподівано обірвався, немов обрізана струна, сам простір шуму залишилися за нашими спинами, немов за магічним бар'єром. Ми йшли в важкій, неприродній тиші, яку розривали лише наші кроки.

Олена йшла попереду, її кроки були жіночними, в яких не було чоловічої вимірності й ідеальної бездоганності - зберіглася її м’яка хода. Вона не озиралася, не зверталася ні до мене, ні до своєї охорони. Вона була втіленням холодної, недоступної влади. Її пурпурова імперська сукня ледь чутно шелестіла по кам'яній підлозі, як другий м'який звук у цьому склепінчастому кам'яному полоні

Я йшов трохи позаду, оточений п'ятьма охоронцями, чиї важкі обладунки гучно відлунювали, але вони самі були мовчазні, мов тіні. Їхні очі, приховані під шоломами, пильно стежили за кожним моїм рухом, мов п’ять пар холодних сталевих очей.

Кожен удар підборів Олени та важкий крок охоронців розсипався по кам’яних склепіннях, повертаючись до нас глухим відгомоном, немов уламки часу.

Час розтягнувся для мене. Ми проходили довгими, галерейними коридорами, так добре відомими при житті Оми Манн. Замок був таким, як я запам’ятав, дружнім, схожим на мої лігва, де я зупинявся на ночівлю - такий само порожній.

Моя увага була повністю прикута до тиші, що поглинала нас. Вона була настільки густою, що я відчував її як розраду та захист. Вона давала час відійти від хвилювань в залі.

Вона не бачила, що я бажав розтягнути цю мить, де з задоволенням її розглядав, де стала більш впевненішою, стриманішою, але також вродливою, та й хода, мені добре знайома, не змінилася. Це було відхилення, слабкість, яку я міг собі дозволити та не бажав припиняти.

Я дивився на її спину. Вона була непроникною. Вона мовчала, змушуючи мене відчувати, що це я повинен був заговорити, порушити це напружене мовчання, але не бажав - слова тут були б зайвими, немов крихкий звук, що міг розбити цю насолоду від бажаної зустрічі з нею.

Ми зупинилися перед важкими, різьбленими дерев'яними дверима. Це була спальня Оми Манн!

Її пурпурова сукня завмерла в тиші, немов сама тканина чекала на слово. Вона повільно повернула голову, та цього руху вистачило, щоб охоронці напружилися, наче струни перед ударом. Її погляд був холодним, прямим, без жодної тіні сумніву.

Голос пролунав рівно, але в ньому відчувалася криця:

- Ніхто не має права входити сюди без мого дозволу. Навіть якщо він назве себе Імператором. Його присутність тут, в цих стінах, небезпечніша, ніж присутність купця.

Вона зробила паузу, та ця пауза була важчою за будь-який крик. Потім додала, ще тихіше, але так, що кожне слово врізалося в камінь:

- Ми залишимося на самоті.

Її тон не залишав місця для заперечень. Охоронці схилили голови, їхні обладунки дзвінко відгукнулися на рух, і вони відступили назад, утворюючи живу стіну перед дверима.

Тиша повернулася, але тепер вона була іншою - щільною, інтимною, наповненою очікуванням і запахом старих таємниць.

Вона повернулася та стала перед дверима, її пальці ледь торкнулися різьбленого дерева, наче відчували його холод.

Здавалося, що вона вагалася, боролася з думкою, що залишиться зі мною на самоті.

Але наважившись повільно простягнула руку до найближчого охоронця. Олена не відразу заговорила.

- Кинджал, - сказала вона тихо, але так, що кожне слово відлунало в каменю.

Охоронець нерішуче витягнув зброю й поклав руків’я її на долоню володарки. Олена підняла клинок, і його сталь спалахнула у світлі факелів. Вона тримала його легко, майже граційно, але в її голосі прозвучала криця:

- Цього достатньо. Якщо він спробує нашкодити мені - я зможу захиститися.

Її слова були холодними, безжальними, але водночас у них відчувалася дивна довіра: вона не боялася залишитися зі мною наодинці!

Охоронці схилили голови, визнаючи її рішення. Тиша знову застигла, але тепер вона була наповнена гострим, як лезо, очікуванням.

Щойно двері зачинилися та приховали охоронців, Олена змінилася. Її холодна постать, що ще мить тому була втіленням влади, раптом напружилася. Вона різко підняла кинджал і спрямувала його на мене.

Її очі блищали - не від гніву, а від нервового напруження. Вона почала задкувати, крок за кроком віддаляючись, не дивилася, куди йде, зачіпаючи плечем все на їх рівні, ледь не спотикаючись об край килима. Декілька разів вона мало не впала, але швидко відновлювала рівновагу, не опускаючи клинка.

Відстань між нами зростала, доки вона не дісталася до кутка кімнати. Там Олена всілася, притиснувши спину до спинки, немов шукаючи опори. Її голос пролунав різко, в ньому відчувалася тремтлива нота страху:

- Іди в центр. Сідай навпроти мене. Обличчям до мене.

Вона вказала кинджалом як указкою. Тиша в кімнаті стала ще густішою, наповненою напруженим очікування.

- І не підходь. Тут ніхто нічого не почує, я перевіряла, Ома тут не просто так тут облаштувала собі житло.

- Не підходити?

- Так.

Тиша в кімнаті була абсолютною. Це була вакуумна, мертва тиша, що поглинала світло та звук, ідеальна для таємниць. У ній лунав лише один звук, гострий, як скло: її уривчасте, нервове дихання.