Розділ 28.

І тепер мені необхідно продовжити цю гру - її гру!

Я відчув, як небезпека розчиняється у спогаді про наші вечори, коли ми сиділи поруч і говорили без поспіху, коли кожне слово було ниткою, що зшивало наші душі.

Її холодне обличчя могло бути маскою, але я вже знав - дорога стає нашим спільним серцем, у простих моментах, коли мовчання між нами було не порожнечею, а довірою.

Зал шумів, де в такт з емоціями її чоловіка вибухав емоціями, у них був замежовий екстаз від моїх тканин.

Відрізаний шматок тканини «Золотий світанок» - викликав нову хвилю захоплення її чоловіка, на який відповів зал.

Було показано «Дерево Світів».

В цьому приміщенні емоції не полонили тільки двох – мене та Олену.

Вона вже не цікавилася тканинами, а розмріялася, пішла в світ своїх думок, її погляд був розфокусованим.

І о, мій Боже!

Я пригадав як її вперше поцілував, влітку на болоті, в спеку!

Її відсторонений погляд чомусь набрався яскравих фарб. Тут в залі у всіх палали обличчя від емоцій, як і зіниці розширилися, - та у неї також, але не від вистави яку я розіграв. Це було важко не помітити - але нічого не видавало її зацікавленості в мені, але я пам’ятаю її такою колись, коли її груди так здіймалися.

Це було після мого злочинного поцілунку! Підійти зараз до неї та вона підхопиться, та швидко покине зал!

І я почав важко дихати!

Але я ж не міг відсторонитися від дійства та піти в мрії!

Мені треба потрапити в сховок, а тут треба не викликати підозру.

Її слова прозвучали майже буденно:

- Марно привіз ці тканини… без кравця з них ніякої користі - наче холодний вирок, що здогадалася про мою зверхність, про яку мене натякав Один недалеко від цього замку.

Я зрозумів: вона не дивилася на тканини, бо бачила глибше. Для інших - це були шедеври, символи, легенди. Для неї - лише матерія, яка потребує рук, щоб ожити в одязі. Її байдужість була не відсутністю інтересу, а усвідомлення того, що поки за емоціями ніхто окрім неї не помітили?

Так от для чого вона попросила показати мені курточку!

Вона піднялася спокійно, так, що зал миттєво стих - кожен відчув, що зараз відбудеться щось інше, не схоже на попередні покази. Її кроки були рівними, урочистими, наче вона несла не просто куртку, а ключ до розгадки.

Вона спокійно, з незворушною гідністю, долає відстань, що розділяла нас.

Підійшовши до мене, вона поклала куртку на тканини, та голос її прозвучав рівно, без емоцій:

- Розстебни сорочку.

Я виконав, і тоді вона, знявши білу рукавичку, провела рукою по моїй сорочці. Її слова були звернені до всіх:

- Подивіться. Увесь його одяг пошитий так само, як пурпуан. Його одяг - не зшитий, а народжений цілісним, як камінь, що не знає тріщин.

Зал завмер у подиві. Для них це була демонстрація майстерності, доказ того, що тканина може стати живою тільки в руках кравця. Але я відчував більше - її рука ковзнула, наче холодний струмок, що торкається каменю, та лише я знав, що цей струмок живий. Вона пояснювала залу одне, а мені відкривала інше.

Її рука ковзнула далі під сорочку, та додала:

- І навіть спідня сорочка така ж. М’якша й ніжніша за будь-який шовк. - Кожен міліметр її дотику був тихим, обережним підтвердженням: «Я пам’ятаю». Її рука була приємно прохолодною, та ця прохолода несла не байдужість, а розраду. Це було наше маленьке, ніким не помічене задоволення - тепла хвиля спільної радості в крижаній тиші.

І вона нахилися та вдихнула повітря, щоб відчути запах мого одягу.

- Запах роси та стародавніх трав.

І вирівнявшись додала:

- Чого впевнена, що має таку ж міцність як у пурпуану.

Для інших це було диво технології, таємниця безшовного плетіння. Її слова були відточені, як лід: «І навіть спідня сорочка така ж». Але її дотик був як теплий, потаємний струмок під цим льодом. Вона говорила про безшовне плетіння, а я відчував, як вона зшиває нас заново. Для мене - момент довіри, прихованої гри, яку ніхто не мав права бачити.

Вона критикувала відсутність подібної майстерності у їхньому підпорядкуванні.

Спокійно одягнула рукавичку та пішла назад, а я у її спину:

- Я лише купець, - знизав плечима, мов кажучи: що вдієш. - Торгую тканинами й хутром. Але це - не для всіх! Виняткові! Ваша Високосте, вони створені лише для Вас.

Але миттю розвернулася:

- Виняткові. Купці продадуть кожному, хто заплатить. Скажи, мій ворог Сивер носить одяг з цих тканин, що ти тут показав?

- Ні. – відповів миттєво, не вагаючись. – Це річ єдина, як світанок, що не повторюється.

- Але у тебе одяг краще, що є в Імперії? – ми кидалися словами.

- Але, як Ви бачили, тканина, з якої він виготовлений, гіршої якості, ніж привезений.

- У тебе щось ще є?