Розділ 27. Безглуздя. Чи може таки кохання? (Продовження 5)

Двоє кремезних охоронців, чиї обличчя не виражали жодних емоцій, крім покірності наказу, підійшли до полотна. Один з них підняв ножиці, та…

… леза зімкнулися на тканині, але замість сухого тріску чи легкого розрізу пролунало дивне дзижчання, наче метал торкнувся металу.

Він натиснув сильніше. Леза ковзнули, але не розрізали тканину, що не піддалася.

Але Олена сиділа спокійно та наказала:

- Спробуйте ще раз.

Охоронець, збентежений, повторив спробу, цього разу з більшою злістю та силою, намагаючись не стільки розрізати, скільки перекусити її. Знову те саме - дзвінкий, металевий скрегіт і нульовий результат. Ножиці навіть не змогли захопити волокна; вони просто відскочили та відкинувши іскру, ніби від удару об камінь.

Його напарник, не вірячи своїм очам, вихопив ножиці, перевіряючи, чи гострі вони. Він легко відсік шматок свого шкіряного ременя, демонструючи їхню справжню ріжучу здатність. Тоді, набравши повні груди повітря, він з люттю врізав ними у ткане полотно.

Повітря розітнув пронизливий, високий металевий вереск, коли леза, зіткнулися з тканиною. Цей звук був настільки гучний, що здавалося, самі ножиці кричать від безсилля.

- Це вже цікаво! – озвалася вона холодно.

Але якщо Олена була спокійна, мені здалося, що нудилася, то її чоловік, вже не зміг стримати емоцій. Його захоплення було гучним. Піднявся з місця, та в його голосі прозвучала не стримана радість, а справжнє захоплення:

- Клянуся Небом! Це ж Справжній Захист! Це ж не просто тканина, Кириле! Це диво!

Його голос тремтів від непідробного захвату, та він підійшов ближче, щоб самому побачити:

- Ти чула, Олено? Жодної подряпини! Навіть іскри полетіли! Це ж легендарна міць! - вигукнув він, широко розкинувши руки, ніби хотів обійняти саму легенду. - Ножиці можуть різати ремені, шкіру, навіть метал… але не здатні торкнутися слова, що дане богами!

Його очі палали, та він звернувся до всіх присутніх:

- Тут немає обману. Це доказ! Те, що ми тримаємо перед собою, - не витвір рук людських, а знак, що наші обітниці сильніші за вогонь і меч.

Зал наповнився гулом здивування й тривожного шепоту. Олена ж лишалася холодною, але в її погляді промайнув короткий непідробний відблиск зацікавлення не тканиною, а мною, як в дитинстві.

- Так підпаліть її, - кинула наказ та поглянула на мою реакцію.

Я ж ледве посміхнувся, що не уникло її погляду.

Охоронці, не ставлячи під сумнів наказ, принесли два палаючі факели. Полум’я коливалося, відкидаючи тремтливі відблиски на стіни й обличчя присутніх. Один із них нахилився й торкнувся краю полотна вогнем.

Полум’я жадібно облизало тканину, але вона лишалася незворушною. Другий охоронець спробував притискаючи факел до самого низу, та результат був той самий: вогонь ковзав по полотну, як вода по каменю.

Зал знову наповнився гулом, але цього разу захопленим! І саме тоді голос її чоловіка прорізав простір:

- Бачите?! Вогонь не бере її! Це не просто захист - це жива клятва!

Він підняв руки до стелі, ніби закликав небеса бути свідками.

- Це знак! Знак того, що наші слова й наша віра сильніші за будь-яке полум’я!

Його вигук відлунював у серцях присутніх, і навіть ті, хто ще хвилину тому сумнівався, тепер дивилися на полотно з трепетом, як на святиню.

- Купцю, - почулося її зневажливе звертання, коли дивилася в мої очі - а не покажеш мені свій пурпуан.

- Чому б не показати, моя Імператрице! – я незворушно скинув свою куртку.

Її чоловік розгубився. Його здивувала дивна реакція дружини: вона зацікавилася непоказним верхнім одягом купця, тоді як навколо сяяла справжня краса.

- Тисячнику, глянь на його пурпуан і перевір: чи не заражений він, чи, може, вже перехворів на «Материну Хворобу?

Знайомий мені тисячник підійшов і наказав відкласти куртку-пурпуан. Він поважно кивнув головою на знак вітання. Це вразило мене до глибини душі. Генерал не мав права виказувати мені такої поваги, якщо хоча б хтось із подружжя був проти!

Я не розумів, навіщо Тисячник передав цю шану саме мені, хто її не виказує відкрито? Глянув на Олену - вона була байдужою.

А Тисячник наказав оголитися до поясу.

Зал, щойно затих після демонстрації з вогнем, вибухнув обуреним гулом. Такий наказ, звернений до купця в присутності знаті та жінок, був чимось нечуваним.

З натовпу негайно пролунали обурені вигуки, що перетворилися на тривожний шепіт:

-Це неприпустимо! - зашипіла якась літня пані.

- Розпуста на очах! Ганьба! - пролунав чоловічий голос.

Але більшість перешіптувань стосувалася не моралі, а мене.

- Чи ви бачили? Купецький промисел, виявляється, не лише кишені набиває!

- Його тіло… наче виліплене з мармуру, а не зі шкіри! Це ж спокуса плоті!

- Це не гідно погляду, навіть якщо він і купець! Такий вигляд - це вже гріховна спокуса! - вигукнув хтось із натяком на непристойну чуттєвість, що вважалася одним із проявів розбещеності.