Розділ 27. Безглуздя. Чи може таки кохання? (Продовження 4)

В місто прибув хтось важливий - це відчувалося вже з порту, переповненого військом повстанців. Їхні очі пильно стежили за кожним кроком, і перше запитання прозвучало гостро:

- Хто ти та з якою метою прибув?

- Я купець Кирило. Торгую дорогими тканинами. На запрошення Імператриці Олени я доставив їй тканини, які вона наказала мені привезти. - відповів рівно, з гідністю.

Сторожа стримано, але з повагою мовила:

- Купець Кирило, твої слова ми почули. Ми доповімо Імператриці. Та сумніваюся, що вона прийме дари, адже в замок щойно прибув її чоловік - Імператор.

Час минув швидко. Людина, яка повернулася з замку, майже прибігла, несучи звістку:

- Справді, Імператриця чекає на тканини! Пропустіть його!

У супроводі вражаючої охорони я рушив до замку, несучи тканини та хутра Одина. Шлях був урочистим, і ворота відчинилися безперешкодно, як й увійшов до загального залу!

Мене з товарами пропустили до самого трону, оглянувши лише на наявність зброї, якої не було.

Здивувало, що між тронами була не просто відстань, а прірва - Олена сиділа доволі далеко від свого чоловіка, як для подружньої пари Імператорів.

- Купець…

Вона витримала довгу паузу, наче зважувала, чи варто взагалі вимовляти твоє ім’я

- … Кирило!

Вона говорила уривчасто, з паузами, щоб кожне слово падало як удар дзвону. У її голосі відчувалася відстань

- Я... дозволила собі думати, що за місяць ти порушиш обіцянку. Що ти, Кирило, гаразд давати марні обіцянки! - інтонація стає гострішою, майже як докір, що виходить за межі офіційного тону. - Знехтуєш Імператрицею!

Я бажав сказати, але вона підняла руку в знак, щоб я помовчав:

- Я, навіть, здивувалася твоїм нахабством, коли бачила, що ти нікуди не спішив спокійно торгуючи на ринку. Хотіла вже надати наказ затримати тебе…

Замовкла.

- … Скажи Дякую, що мого чоловіка тут не було! Що скажеш на своє виправдання?

- Я відправив звістку своїм ручним вороном.

- Вороном Одина? – я побачив, що її чоловік не знаходив місця, йому важко давалася спокійна та виважена манера спілкуватися.

Імператор здригався, наче його стримувала невидима узда; його кулаки стиснулися так, що побіліли кісточки, а кожен рух видавав нестерпний гнів, який він насилу приховував.

- Ваше Високосте, ворон мій, розумний. Він навіть говорить та розуміє, що кажуть.

- Воронів Одина не кожному дано мати. Лише мені, бо моя справа освячена Матір’ю й самим Богом Одином. Їхній політ - знак моєї влади, їхній голос - моє одкровення. Ти, Кирило, лише носій тканин, а я - носій знаків богів, - він говорить так, ніби виголошує пророцтво, кожне слово звучить як вирок, без місця для сумніву й у його голосі відчувається фанатична впевненість, що саме він є обраним. – Як ти смів змушувати чекати Імператрицю!

- Я швидше не міг доставити. Мій Імператоре, - я напрочуд красиво та низько вклонився немов все життя грав в театрі підданого, - сам Один ткав тканини та полював на дітей Першого Соболя здобуваючи хутро «Зоряну Тьму».

Я підвівся, помітивши в її очах не стриману посмішку, а холодний, тонкий сарказм. Моя клоунада її розважала, але не більше, чого я б не сказав про її чоловіка, що різко підвівся з трону, очі загорілися, та голос набув пророчої сили:

- Один сам ткав тканини… Один сам здобував хутро… Це знак! Кирило говорить не від себе, а від богів! «Зоряна Тьма» - доказ, що Матір і Один освятили мою владу!

І не гаючи часу, розуміючи, що треба показувати хутра, я витягнув пару шкурок.

Імператор стримав порив, що майже зірвав його з місця. Замість того, щоб кинутися, він різко виставив руку в бік охорони, настільки швидко, що це було більше схоже на випад або удар.

- Несіть сюди! Негайно! - Його голос був настирливим і тремтячим від напруги.

Двоє охоронців метнулися до мене та забрали хутра. Вони принесли їх Імператору, який не зміг дочекатися, поки їх покладуть на піднос, і схопив їх обома руками, піднісши до світла.

- Матір! Один! - прошепотів він.

Олена напрочуд подала знак наблизитися мені особисто та показати інші шкурки.

Я доволі з легкістю їх вклонився та почав повільно наближатися зі шкурками - що викликав її інтерес.

Її очі загорілися іскрою крижаної насмішки: вона дивилася не стільки на хутра, скільки на мою театральну покору. Її погляд був холодним, але захопленим: вона бачила в моїх діях ретельно відрепетирувану гру, а не поклоніння. Вона вдивлялася, ніби перевіряючи, чи витримаю її близькість, в моє обличчя, у плавність рухів, у театральність поклонів. Її погляд був тонким натяком - хотіла зрозуміти, хто я насправді.

А коли я подав їй шкурку, вона немов випадково торкнулася моїх гарячих рук своїми крижаними в білих рукавичках, та миттю подала знак відійти від неї.

Я йшов задкуючи та бачив як вона насолоджувалася хутром - повільно.

Їй це приносило задоволення.