Розділ 27. Безглуздя. Чи може таки кохання? (Продовження 3)

Один:

- Пора з тканинами зустрітися Олені!

- Пора!

Він дружньою похлопав по плечам та:

- Покажи свою перевагу над нею, бо тканини не одяг!

- Яка перевага Одине? – ще не оговтався від перегляду тканин та хутра. - Я будучи князем не носив одягу з такої тканини!

- Одяг, - він якось загадково посміхався, натякаючи на щось приховане.

Я ж дивився та намагався збагнути те.

- Гаразд, ти не зрозумів, - він витягнув пакунок та простягнув мені, - подивися на те, в чому з’явишся на її очі.

Розгорнув пакунок, і переді мною відкрився одяг - простий на перший погляд, але кожна річ у ньому дихала прихованою майстерністю.

Натільна білизна, сіруватий «Незламний Серпанок», була без жодного шва. Я провів пальцями по її поверхні, намагаючись збагнути, як вона зшита, та тканина здавалася народженою сама собою, без голки й нитки. Ніде не було видно місця, де нитка починається чи закінчується, наче самі волокна зросталися в єдине ціле. Один лише усміхнувся, а його сміх відлунював у просторі:

- Що, вражений моєю майстерністю, як кравця?! Шви - це слабкість, це місце, де магія закінчується, а людська рука помиляється. Цей одяг цілісний. Він не має слабких місць. Ти повністю захищений. Тепер твій одяг відповідає твоїм тканинам. Купцю Кириле!

Сорочка світло-жовта, з матеріалу, що нагадував «Дерево Світів». Жодних прикрас, жодних металевих ниток чи візерунків. Але й тут не було швів: тканина виглядала так, ніби її виткали одразу у формі сорочки, без жодного втручання ножиць чи голки. Вона була чистою, первісною, мов світло світанку, що ще не торкнулося землі.

Штани, куртка й капюшон стримані, світло-коричневі. Їхні лінії були настільки рівними, що здавалося, ніби вони не пошиті, а вилиті з єдиного шматка матерії. Підкладка приховувала тепло, але й вона була безшовною, гладкою, мов внутрішня оболонка легенди.

Чоботи та рукавиці товста м’яка шкіра, міцніша за «Пурпурову Обітницю». І навіть тут не було видно жодного з’єднання: шкіра ніби сама обіймала форму, створюючи цілісність, яку неможливо розірвати.

Я стояв над одягом, і простота цього вбрання раптом здалася мені найвеличнішою. Бо саме в ній ховалася сила, яку не кожен міг побачити - сила майстерності, що перевершує людське розуміння.

- Ти приміряй. Давай, сміливіше!

Я вдягнув білизну, сорочку, штани, куртку, капюшон і чоботи, і відчув, як одяг обіймає мене цілісно, без жодної складки чи слабкого місця. Він сидів так, ніби був створений саме для мене - не тісно, не вільно, а рівно настільки, щоб кожен рух був природним.

Здалеку ж вигляд був інший - світло-коричневі кольори, стримані лінії, простота без прикрас, усе це робило мене схожим на мандрівного купця. Той, хто зустрів би мене на дорозі, побачив би людину звичайну, без ознак воїна чи князя. Одяг не кричав про силу, він приховував її.

Здавалося, що я не можу оборонитися від нападників-розбійників - простий подорожній, що везе товар чи шукає нові ринки. Але саме в цьому й була його хитрість - одяг маскував мене, робив непомітним, а справжня міць ховалася всередині, у безшовній тканині, у магії, що не мала слабких місць.

Один дивився на мене й усміхався загадково, бо знав - той, хто спробує напасти на такого «купця», зустріне не беззахисного мандрівника!

Один нахилився ближче, його голос був тихим, майже нерозбірливим для інших.

- Є слова, що належать лише тобі, Кириле, - сказав він.

Ульф і Бйорн були поруч. І я підсвідомо глянув туди, куди дивився Один - на братів.

- Я зараз піду, а ти знайди причину піти за мною, - прошепотів він ледве чутно.

Один випрямився, ніби нічого не сталося, та вже гучно, з тією ж усмішкою, звернувся до братів:

- Ну що, хлопці! Я все зробив. Одяг готовий, купець одягнений. Моє ремесло тут завершене, та я не маю права залишатися довше. Ви ж знаєте - я не люблю сидіти без діла. Тепер черга Кирила. А я піду своїм шляхом, бо кожен майстер має йти далі, коли його справа завершена.

Один зробив крок назад, ніби вже віддаляючись, і з лукавою усмішкою кинув:

- Не сумуйте, ще зустрінемось. Але зараз мені треба відійти - є інші справи, інші дороги.

А вже тримаючись за борт човна я:

- Хлопці, це якось для мене… - підбирав слова, - велике потрясіння. Мені треба побути на самоті.

- Але Ваша Високосте, це болото! – здивовано озвалися брати, бо починало темніти.

- Я виріс на болоті. Біля замку мого покійного батька було велике болото. Там завжди була тиша, що ховала і біль, і силу. Мені тут спокійно, - сказав я та легко перемахнув через борт, рушивши слідом за Богом Одином.

Відчував, як голоси братів віддаляються. Здавалося, що я пливу крізь тишу, залишаюся сам на сам із болотом, але Один чекав мене.

Слова Одинa текли рівно, як ріка, та я відчував, як серце моє заспокоюється. Всі тривоги, всі сумніви розчинялися, лишалася лише ясність.

Я замріявся.