Розділ 27. Безглуздя. Чи може таки кохання? (Продовження 2)

Один прикував погляди всіх до своєї поклажі:

- Я назвав його «Незламний Серпанок». Його нитка тонша за людське волосся, але м’якша й ніжніша за будь-який шовк. Це тканина, що дарує відчуття другої шкіри - невагомої, невидимої, але завжди присутньої. Вона створена, щоб зіграти на гордині Олени, бо це найрозкішніший і найкомфортніший матеріал у світі.

Та не лише краса в ньому: це одне з найміцніших природних волокон, міцніше за сталь при тій же товщині, та водночас еластичне, здатне розтягуватися, захищаючи тіло від пошкоджень. Воно не приймає бруду, завжди залишається чистим і свіжим - гідна білизна для Імператриці.

Він ткнув мені книжечку та продовжив:

- Вивчи це на пам’ять, - та велично, надувши щоки продовжив. - У глибині далеких гір, що лежать далеко на сході, прихованих від людських очей, є джерело, яке з’являється лише раз на століття. Його вода не схожа на звичайну - вона світиться в тумані, наче рідке срібло, та має запах роси та стародавніх трав. Кажуть, що це сльози землі, які вона проливає, коли стирається межа між світом людей і світом богів. Один знайшов це джерело й занурив у нього павутинні нитки, виткані з тіней і світла. Вода джерела зробила їх незламними, але водночас невагомими. Саме там народився «Незламний Серпанок» - тканина, що не знає бруду й часу, завжди чиста й свіжа, гідна лише Імператриці. Це твій козир - бо його носять на голому тілі!

Він розгорнув іншу тканину - та простір ніби затремтів від її сяйва:

- Я його назвав «Дерево Світів».

Глибокий, мінливий оксамитовий колір «Незламного Серпанку» утворював основу, тонку й майже невагому, але незламну, як тиша перед бурею. Золото впліталося у візерунок сонячними променями, а платина мов срібляста павутина. Їхнє світло не було різким - воно мерехтіло з глибин, де кожна іскра є відблиском далеких світів.

Жакардове плетіння створювало рельєфний узор, схожий на мережу найтонших гілок містичного дерева, переплетених із сонячними променями та павутинням. Це не був просто орнамент - це була магія, сплетена у форму, що дихала власним життям.

- Тканина як обладунок, але відчувається як друга шкіра. Її природна міцність не поступається металу: гнучка, еластична, вона не сковує рухів, проте може відбивати удари й захищати тіло від пошкоджень. Це жива броня, що поєднує красу й силу.

У ключових точках візерунка сяяли мініатюрні блакитні діаманти. Їхній крижаний блиск нагадував краплі ранкової роси, застиглі на павутинні. А між ними мерехтіли криваво-червоні рубіни - мов ягоди містичного дерева, що пульсують життям.

- Кажуть, що в часи, коли ще не було межі між світлом і тінню, стояло Дерево, коріння якого сягало глибин землі, а крона торкалася зірок. Його гілки були мостами між світами: світом людей, світом богів і світом тіней.

На його гілках Містичні Павуки ткали свої нитки з того, що падало з Дерева Світів: зоряного пилу, сліз богів та загублених пророцтв. Раз на століття, на сході, де час зупиняється, ці нитки потрапляли у Джерело Рідкого Срібла. Та вода була не просто водою - то були сльози Землі, які вона проливає, коли межа між світами стає найтоншою.

У ті давні часи, коли боги й люди ще говорили однією мовою, вони приходили до Дерева Світів, щоб просити поради. Його листя шепотіло голосами предків, а плоди світилися, мов рубіни. Та згодом люди втратили шлях до Дерева. Воно сховалося за завісою туманів, і лише Один знає, де його знайти.

Ми застигли, мов камінь, перед красою, що перевершувала людське розуміння. Але Один не зупинявся, а дістав нову тканину та продовжив:

- Це "Золотистий світанок". Тканина нефарбована - але я бачу в ній барви світанку, що не потребують людської руки. Це не колір, а пам’ять про перший промінь сонця, який торкнувся гір і розбудив богів. Її ніжність - не слабкість, а сила, бо лише те, що витримало подих вітру та холод безодні, може стати другою шкірою для смертних. Вона легка, як подих дівчини, та водночас тепла, як обійми матері-землі. У її волокнах - порожнеча, наповнена повітрям, але ця порожнеча є скарбом: вона тримає жар у морозі й прохолоду в спеку. Такі тканини не створюють люди - їх дарує сама Природа, та я називаю їх шедеврами без рук. Хто носитиме її, той відчує не просто одяг, а союз із небом і землею, з холодом і теплом, з ранком і ніччю. Це - не тканина, а обітниця богів, що нагадує: краса народжується там, де немає фарби, лише істина.

Колись, у часи, коли боги ще ходили горами, світ був розділений між темрявою та світлом. Ніч тримала землю в холодних обіймах, а Сонце ще не мало сили пробитися крізь безодню. Тоді Один піднявся на найвищу вершину й приніс жертву - власний подих, відданий небесам. І з цього подиху народився перший світанок: золотистий, ніжний, але сповнений сили. Його промінь торкнувся скель і залишив слід - не камінь, не метал, а волокно, що ввібрало у себе пам’ять про цей момент.

Кажуть, що хто одягне цю тканину, той відчує союз із усіма стихіями: холод не зможе пробити її, бо в ній живе жар першого сонця; спека не зможе обпалити, бо вона дихає, як ранковий вітер; душа відчуває обітницю богів.

І досі у високогір’ї, де народився перший світанок, можна знайти тонкі нитки цієї тканини, що спадають із небес, немов подарунок для тих, хто шукає істину без прикрас.

Одін простягнув її мені. Вона була неймовірно холодною на дотик, як гірська роса, але через секунду я відчув тепло, що проникало не в шкіру, а наче прямо в кістковий мозок. Це був не жар, а відчуття абсолютної захищеності.