Розділ 27. Безглуздя. Чи може таки кохання?

Моєю сильною рисою вчителі називали здатність планувати.

Але це була цілковита безглуздість – життя довело, що все пішло не за моїм розпорядком, змушуючи ставитися до нього значно недбаліше.

Я відчував неймовірне задоволення, коли події розвивалися незалежно від моїх планів!

Один?

Позитивна людина, хоча й Бог, - в ньому не було того гімна, що у людей при владі!

Але повертатися до нього у мене не було ніякого бажання!

Всі ці дні мені снилася Олена!

Місячне світло заливає кімнату, тихо, всі сплять.

- Як же люблю ніч! - лежачі на спині в теплій кімнаті та на шовкових сріблястих простирадлах прошепотів їй.

Вона сиділа до мене спиною на широкому ліжку, мов тінь у місячному сяйві. Світло огортало її оголену спину, роблячи їх схожими на мармур, що ожив. Русе волосся спадало м’якими хвилями, та в ньому не було жодної прикраси, лише чиста природність, яка мене хвилювала сильніше за будь-яку корону та дорогоцінне каміння. Її мовчання було глибшим за слова, а думки недосяжними, як нічне небо.

Я простягнув руку та вказівним пальцем легко доторкнувся до її білої ніжної шкіри.

Вона ледь здригнулася, мов від несподіваного холоду, та її плечі напружилися. Місячне світло, що ще мить тому ніжно ковзало по її спині, тепер здавалося різкішим, наче підкреслювало відстань між нами. Олена повільно відсунулася, не озираючись, і в її мовчанні відчувалася відмова - тиха, але непохитна, як нічне небо, що не дозволяє торкнутися своїх зірок.

Моя рука впало на срібні простирадла.

- Як же добре коли всі сплять, не турбують! - так же тихо, щоб почула тільки вона.

Місяць добре все освітлював, я з насолодою розглядав її голу. Я розчинився у відчутті легкості, теплої втоми, схожої на приємне виснаження, а думки стали легкими, мов хмари після грози. Наче після битви відчував щастя, довіри й близькості до товариша, що розділив це зі мною. Єдність з нею, теплоти та вдячності за ніч. І одночасно з’явився смуток, що це не назавжди та що відсунулася.

Але вона різко розвернулася аби глянути на те, на що дивлюся.

Я ж не поспішив - повільно зі спини перейшов на срібні плечі, а вже згодом на її губи, носик та очі. Все здавалося срібним, навіть губи. Я посміхнувся - яка ж краса!

Вона надула губки та тихо, майже дитячим тоном, але з прихованим докором прошепотіла:

- Не дивись так, наче я твоя здобич….

- Здобич?! – я замилувався її словом.

Вона надула губки ще сильніше та тихо, з образою, але майже ніжно сказала:

- Ти дивишся так, ніби я твоя перемога… А я не трофей, не твоя іграшка - яку можна завоювати.

- Срібна здобич моя, - прошепотів я, - очі блакитні діаманти, срібна шкіра, срібне волосся, а губки рубіни!

Я піднявся аби торкнутися її губ.

Вона не відштовхнула мене, а нахилилася до мене, її очі блиснули в місячному світлі, та з легким докором вона прошепотіла:

- Ти дивишся так, ніби я вже твоя… А я ще не вирішила, чи хочу бути.

І завжди від цих слів прокидався та ще довго лежав пригадуючи її голе тіло у сні.

Це було нераціональним - я через це не відпливав, знаходив аргументи допомогти юристу Оми, зробивши своїм, прийняти делегацію від міста, прийняти їх присягу та потрапити таємно в замок.

Я більше її не бачив, вона не проїжджала, була в замку!

Ми радилися, юрист ще привів з собою стару обслугу замку Оми.

- Ну, що, - я радісно почав, - пора й документи з печатками забрати з замку.

Вони відповіли стримано:

- Ваша Імператорська Високосте, це неможливо, ми не зможемо дістатися архівів. Стара обслуга знає ходи, але вони зараз замкнені.

- Не зрозумів? – швидко змінився настрій, бо люди відмовлялися від своїх слів, як мені здалося зараз. - Ви нещодавно казали, що знаєте ходи. Тепер - не можете? Ви відмовляєтесь?

Юрист обережно, з тінню жалю:

- Ваша Імператорська Високосте… З того дня, як ви зустріли Імператрицю повстанців, вона… почала діяти.

Пауза:

- Всі ходи, які знала стара обслуга, були перекриті. Деякі обвалені, інші замкнені зсередини на замки.

Голос стихає:

- Вона здогадувалася, що Ви спробуєте повернутись. І зробила все, щоб Ви не змогли туди потрапити.

- Вона готувалась до цього? – з здивуванням відповів я.

- Вона не просто готувалась. Вона передбачила. І діяла швидше, ніж ми встигли подумати.

Пауза:

- Вона закрила шлях до замку.

- Гаразд. Я про це якось не подумав. Покиньте мене, мені треба подумати.