Розділ 26. Документи та … (продовження 4)

Учорашній день був зрозумілим:

1. вижив, бо збрехав самопроголошеній Імператриці Олені, що привезу їй тканини;

2. зустрів юриста, що дав обіцянку дістатися до документів, що підтверджують мої права на власність, за що той попросив усунити шантажистів;

3. Один запевнив, що у нього є дані по власності, що я володію;

4. я слово дотримався, що дав юристу, вбивши шантажистів.

Учора я, після усього цього, дістався човна та впав спати, бо заморився за день, а сьогодні розплющивши очі зрозумів, що день пройшов марно:

- тканини привозити я не планував, планував дістатися до документів та назад на терени, що мені віддані, хоч на словах, але сказали;

- зустрів юриста Оми, що за свої послуги запросив безпеку від шантажистів, але у Одина є ці дані, хоч на словах, але сказав;

- вбив пятьох…

Але чи треба?

Єдине, що зробив та не жалкував зараз: юристу я співчував, нічого страшного, якщо врятував його, його дочку та громаду. Хоч при нагоді завжди можу в це місто повернутися!

Схоже я на думку більшості людей Імперії, що серед повстанців, що моїх, - у мене проблема з головою. Але смерть проводить свої жнива!

Що ж далі?

Чи зніматися з якоря? Плести назад до Одина.

Чогось не хотілось його питати.

Гаразд! Давай хоч одну справу завершу!

Я виклався на ринку, якось відбрешуся повстанцям.

Юрист не забарився, хоч Думка та Пам’ять літали та вистежували щось про шантажистів юриста.

У було бліде обличчя, руки тремтіли, почав говорити уривчасто, наче кожне слово виривається з нього:

- Ніхто не приходив вночі… але я відчуваю їхню присутність. Вони тут, у кожному натовпі, у кожному погляді. Я не знаю, скільки ще витримаю. Тінь шантажу висить наді мною, наче петля, - вперше дивиться прямо в очі.

- Якщо я не помилився, то я вчора їх знищив, було п’ятеро.

Відповідав уривчасто, з паузами, сумнівом у голосі:

- П’ятеро?.. Ви кажете, що їх більше немає… Як мені повірити?

- А от цього не скажу, як тобі повірити. Я й сам маю сумнів, що все відслідкував. А ти що порадиш?

Відчувається тиша місця зустрічі, що важче за будь-які крики. Погляд його ковзає вбік та знову повертається до мене, як до єдиного, хто може розвіяти його страх:

- Порада?.. Я сам не знаю, чи маю право радити Вам. А якщо Ви не всіх знищили? - говорить уривчасто, наче кожне слово дорого важить.

- Є варіант, що буду за тобою слідкувати.

- Я мушу знати правду… інакше не зможу жити. Якщо Ви справді їх знищили - я побачу це сам. Якщо ж ні…

- А доказів немає, як і шантажистів немає, - відповів спокійно.

- Ваша милість, Ви кажете, що їх немає… Немає тіл, немає слідів. Як мені довіряти словам?

- Я повторюю, тут не вірити треба, а питання, чи я всіх знищив, що хотіли тебе здати владі повстанців?

Відводить погляд, то знову повертається, наче він хоче вирвати правду з моїх очей:

- Ви кажете - усіх… але я не бачив їхніх падінь. Я не чув їхніх криків. Як мені знати, що завтра вони не прийдуть знову? Якщо Ви справді їх знищили, то чому тіні досі ходять за мною? Може, Ви перемогли людей, але не перемігли страх.

- Твій то я страх я не переміг?! Це вже не до мене. Ти не сказав тоді хто та де знайти, втік. А зараз не віриш. Я з допомогою Одина їх відшукав та знищив. А треба було узяти моє срібло та дати йому звістку, що готовий відкупитися…

Перебиває різко, майже з криком, наче сама думка про відкуп викликає в ньому паніку, не дає мені завершити думку. Його голос зривається, руки стискаються, та видно, що він не стільки говорить, скільки виправдовує себе перед власним страхом:

- Срібло?.. Таку суму я б ніколи не наважився їм віддати! Це було б лише початком - вони б узяли й вимагали ще. Відкупом їх не зупиниш, лише розпалиш їхню жадобу. Я краще жив би в страху, ніж віддав би їм усе, що маю.

- Срібло мічене. Я б прослідкував за ним, хто його спільники. Може провернемо так?

Ще тремтячи від власного страху, але почувши про мічене срібло, раптом знаходить у словах раціональну опору, вже не паніка - у ньому з’являється нотка згоди, навіть полегшення, руки ще стиснуті, але голос поступово вирівнюється, наче він уперше відчув план, що може дати йому спасіння. Погляд стає уважнішим, він уже не відводить очей, а дивиться прямо, шукаючи підтвердження.

- Мічене… так, це інше. Це вже не відкуп, а пастка. Якщо ми простежимо за сріблом - побачимо, хто ще в їхньому колі. Це може дати нам доказ, може навіть вирвати коріння загрози. Так, так… це розумно. Я схвалюю. Це єдиний шлях, щоб не платити страхом усе життя.

- Мічене, - я простягнув мішечок срібла.

Цей день пройшов спокійно - юрист поклав срібло в схованку, що шантажист вказав.

Моє побоювання підтвердилося, до сховку прибіг хлопчина.